Ромеро потрібно було заспокоїтися, не поспішати. Момент був занадто важливим, щоб квапитися. У третьому таймі зіграли зовсім трохи, і його команда отримала шанс знову вийти вперед. Усе сталося доволі несподівано й дуже швидко. Він виходив допомогти втримати перевагу, за кілька хвилин до завершення основного часу. А зараз, коли вже розпочався додатковий, здавалося, що суперник дотисне, що підтримка трибун, завжди неймовірна на цьому стадіоні, стане ще відчутнішою, ще впливовішою. Ромеро добре знав цю підтримку. Цей стадіон якийсь час був для нього “рідним”. Але наразі він мав засмутити десятки тисяч уболівальників на трибунах. Центрбек господарів незграбно зачепив суперника, коли не було ніякої загрози воротам. Тож Ромеро мав пробити пенальті. А для цього потрібно було впоратися із нервами, отрястися від галасу навколо, зосередитися лише на мʼячі й лагідно, але впевнено пустити його повз голкіпера…

Із лави запасних Ромеро бачив, як добре їхня команда почала гру. Пресинг на чужій половині, схоже, став для господарів сюрпризом. Вони, мабуть, очікували, що їх зустрічатимуть нижче, даватимуть спокійніше розігрувати мʼяч на своїй половині. Натомість гості перекривали можливості навіть для першого пасу. Це звісно не ознчало, що воротар господарів мав утнути таку дурницю. Адже у подібній ситуації голкіпер бачить значно більше за польових гравців, може оцінити, передбачити небезпеку й уникнути її. Принаймні так здається. На практиці ж воротарі по всьому світу вперто продовжують пхати мʼяча гравцю, на якого вже шуліками летять суперники. Мʼяч вони звісно забирають. А у цьому випадку не лише забрали, а й забили швидкий гол. Воротар виявився безпорадним, коли мʼяч пустили повз нього із непохитною впевненістю у кожному своєму русі…

Ромеро здивував початок матчу. Хоч цей стадіон став для нього “рідним” нещодавно, він ще не бачив, щоб команда тут програвала. З ним на полі чи без. Раніше він був тут одного разу як гість, але під час пандемії, тож його тодішня команда навіть виграла на порожній арені. Але ж зараз, коли десятки тисяч сердець бʼються в одному ритмі, коли десятки тисяч горлянок заохочують, закликають, підганяють до нових перемог, до нової слави, така безглузда помилка на самому початку виглядала дивно. Особливо прикро було за малого, в якого забрали мʼяч. Він вже багато разів доводив, що у двадцять може грати розсудливіше за багатьох ветеранів. Але що поробиш, часу попереду ще багато й Ромеро бачить, як його команда поступово впорядковує свою гру, мʼяч починає рухатися із необхідною швидкістю та у потрібному напрямку. Невдовзі зʼявляються й моменти. Удари з меж штрафного і здалеку, удари прицільні, у площину воріт. Ромеро здається, що ще трохи і його команда забʼє. Щоразу він схоплюється зі свого місця на лаві запасних, готовий святкувати, але воротар суперника відбиває все. Стадіон зітхає, садить чортами і знову жене команду вперед, впевнений у незворотності успіху…

Ромеро стоїть на одинадцятиметровій позначці з мʼячем у руках. Коли він виходив на поле, не очікував, що опиниться у цій ситуації двічі. Воротар його команди став настільки нездоланною перешкодою для суперника, що той вже мав зневіритися й атакував за інерцією, навмання, лише тому, що цього вимагала фанатична публіка. Насправді ж воля голкіпера виявилася міцнішою й ніякими скандуваннями цього не змінити. Врешті-решт, це матчі на виліт. Не має значення, хто скільки набрав очок, хто яке місце посів. Єдина перевага, яку отримав за це суперник – він грає на своєму полі. Але ж команда Ромеро нівелювала цю перевагу на самому початку, а потім воротар робив все, щоб одного голу вистачило для перемоги. Аж поки сам воротар вибив мʼяча кулаком у спину форварда господарів. І рахунок став нічийним, і почався додатковий час, і центрбек зіграв незграбно, і Ромеро забив пенальті. Але зараз він робитиме це знову. Бо той самий центрбек невдало виставив руку під час стрибка, мʼяч влучив у неї під час удару, а це дуже погано, коли є технологія, що повертає усіх на кілька секунд чи хвилин назад, копирсається у минулому, яке тільки-но було теперішністю, й зміноє майбутнє. Тому Ромеро вдруге ставить мʼяч на точку. І після першого голу він вже не сумнівається, що й цього разу все буде як треба…

Ромеро виходить на поле рятувати вже програний матч. Часу у нього обмаль, лише один тайм, вже четвертий у матчі, але й надії трохи більше, аніж ще кілька секунд тому. Бо коли закінчувався третій тайм, гравець гостей не знайшов нічого кращого, як стрибнути ззаду у ногу суперникові. Пряма червона. Нема чого сперечатися. Але інший гравець гостьової команди не просто сперечається, і арбітр відповідає на його нецензурну тираду жовтою карткою. Це друга жовта й гості раптом мають не лише перевагу у два мʼячі, а й на двох гравців менше. Тож завдання у Ромеро дуже просте. Шукати свій шанс у штрафному. Мʼяч туди потраплятиме часто. Гості скупчаться перед воротами й відбиватимуться як можуть, а Ромеро має знайти простір для завершального удару. Доводиться чекати, але після десяти хвилин на полі він замикає головою флангову подачу. Ромеро звісно не такий вже й високий, головою до цього за всю карʼєру забив десяток мʼячів, але тут схибити було неможливо. І ще залишається час. Однак його небагато, команда грає нервовіше, атакує похапцем, сподівається на вдачу. І в одній з атак мʼяч опиняється у Ромеро на нозі. Ще одним голом він може стерти перевагу гостей. Стадіон завмирає в очікуванні. Ромеро бʼє - і влучає у сітку. Із зовнішнього боку…

Ромеро залишив поле одразу після двох вилучень. Він бачив, як Ромеро готується вийти на поле, бачив, як той забиває головою, й завмер, як і всі, коли у господарів був шанс перевести гру в серію пенальті. Звісно, йому хотілося, щоб, як колись, він радів кожному голу Ромеро, щоб вони знову святкували їх своєю фірмовою сценкою “розчісування перед дзеркалом”. Але у цей день Оскар Ромеро та його брат-близнюк Анхель грали за різні команди…

P.S. У одній восьмій фіналу Апертури-2026 “Уракан” Оскара Ромеро обіграв на виїзді “Боку Жуніорс” Анхеля Ромеро. Інші дійові особи: центрбек “Боки” - Лаутаро Ді Лолло, молодий півзахисник “Боки” - Мільтон Дельґадо, воротар “Уракана” - Ернан Ґаліндес.

ПСВ завоював титул у перший вікенд квітня, але це могло статися навіть раніше, ще до переходу на літній час. ПСВ потрібно було виграти свій матч 14 березня і сподіватися, що “Фейєнорд” втратить очки наступного дня. Хоч невдача роттердамців виглядала малоймовірною, принаймні могло здатися, що беззаперечний лідер нідерландського чемпіонату теж впорається зі своїм суперником.

Все ж грав ПСВ вдома, у чемпіонаті до цього поступився лише двічі, тож перемога виглядала якщо не формальністю, то найвірогіднішим підсумком. Зрештою, цій команді ПСВ забив на виїзді пʼять. Що може завадити зіграти мінімум не гірше на своєму стадіоні? Ще й проти суперника, який лише у попередньому турі перервав чотириматчову серію без перемог.

Однак все виглядало простим у теорії. На практиці ПСВ зіштовхнувся з серйозними труднощами. І не тому, що занадто розслабився. Причиною була гра гостей. Команди, що, може, й привертала до себе увагу за межами Нідерландів своїм місцем у таблиці, але насправді заслуговувала на підвищений інтерес зовсім через інше. Бо йдеться про одну з памʼятних історій сезону. Ця історія почалася з обіцянки на Божій постелі.

Коли батькові Марселя Букгорна залишалося зовсім трохи на цьому світі, син запевнив, що дбатиме про футбольну команду їхнього рідного міста. Виконати обіцянку Марселю було простіше, аніж будь-якому іншому мешканцю Неймегена. Його особисті статки оцінюють у майже два мільярди євро.

Це, щоправда, не означає, що “Неймеген” почав тринькати гроші до загину. Натомість клуб демонструє фінансову стабільність, що дозволяє не спокушатися першою-ліпшою пропозицією продати когось із лідерів. Свіжий приклад: “Аякс” пропонував 15, а “Ноттінгем Форест” – 20 мільйонів євро за японського півзахисника Кодаї Сано. “Неймеген” відмовив обом.

Сама присутність цього футболіста у “Неймегені” є доволі примітною, бо свідчить про вмілу кадрову політику Букгорна. Він запросив до клубу Карлоса Алберса, одного з найкращих скаутів країни, який дуже добре знає азійський ринок.

Але ще цікавішим було інше рішення. У липні минулого року “Неймеген” очолив Ян-Дірк Схредер, більше відомий як Дік. Свій перший досвід майже самостійної роботи у професіональному футболі Дік отримав у найкращому клубі Лондона. Це був трохи фантасмагоричний період у історії “Барнета”, коли Едґар Давідс був гравцем – тренером команди. Схредер приєднався у червні 2013-го, й коли Давідса звільнили у січні наступного року, він та Ульріх Ландфрегд очолювали “Барнет” у чотирьох наступних матчах. Усі чотири закінчилися поразками, тож звільнили обох заради чергового повернення Мартіна Аллена.

Після цього Схредер чотири роки працював у аматорському “Катвейку”. Власне саме на цьому рівні він заробив репутацію тренера-відчайдуха, за шість років роботи у клубі “Барнефелд”.

Наступний шанс очолити професіональний клуб Дік отримав у листопаді 2021-го. Стартові умови, щоправда, були не надто сприятливими. “Зволле” був аутсайдером першого дивізіону із чотирма очками після дванадцяти турів. Врятувати команду Схредеру не вдалося, але її гра змінилася настільки, що приваблювала незалежно від місця у таблиці. Наступного сезону “Зволле” одразу повернувся до еліти й забив 99 мʼячів. Атакувальний стиль Схредера привернув увагу нових власників іспанського “Кастельйона”, який виступав тоді у третьому дивізіоні. У першому ж сезоні “божевільний” футбол нідерландського наставника допоміг піднятися до Сегунди. Там його звільнили посеред сезону після очевидного спаду, та вже невдовзі надійшла пропозиція з Неймегена.

Нова команда Діка почала цей сезон із перемоги 5:0 над “Екселсіором”. У другому турі обіграли “Ераклес” 4:1, у третьому виграли 3:2 у “Бреди”. Три наступних матчі закінчилися поразками 2:3 (двічі) і 3:5. Тенденція була зрозумілою із самого старту. “Неймеген” швидко перетворився на головну принаду сезону в Нідерландах.

Саме тому виїзний матч проти ПСВ вже не здавався сенсацією. Просто вкотре можна була захоплюватися відчайдушністю гри команди Схредера. Щоб було зрозуміліше, у чому її суть, візьмемо просту хронологію. Зіграно 19 хвилин 12 секунд. Мʼяч у воротаря ПСВ, й він вибиває його у центр поля. Минає 10 секунд, і форвард “Неймегена” Браян Лінссен вже виходить сам-на-сам і відкриває рахунок у матчі.

“Неймеген” грає тільки вперед, і це не перебільшення. Передачі назад чи поперек поля звісно теж є, однак лише у кількості, необхідній для підготовки пасу в напрямку штрафного майданчика. Після того як Лінссен відкрив рахунок на полі ПСВ й надалі, поруч із кожним гравцем господарів миттєво зʼявлявся футболіст “Неймегена”, аби почати пресингувати. Якщо хтось хоче, щоб “Неймеген” сів на свою половину чи закрився у власному штрафному, треба змусити його це зробити. Якщо ні, готуйтеся до постійних атак, до швидких передач уперед, до темпу, який, здавалося, вже не до снаги ветеранам. Проте й вони почуваються у грі “Неймегена” більш ніж комфортно. Лінссену 35, але він невтомно відкривається, завжди готовий до ривка до штрафного. Браян забив 11 мʼячів у чемпіонаті (лише на гол менше у 38-річного Тьяронна Шері) й відкрив рахунок у іншому матчі проти ПСВ. За півтора тижня до зустрічі на полі лідера “Неймеген” обіграв ПСВ вдома у півфіналі Кубка. Із тим самим рахунком 3:2, у тому самому бешкетливо зневажливому стилі.

Ця перемога дала “Неймегену” шанс завоювати перший трофей в історії клубу. Чи можна було вигадати краще завершення казкового сезону? Сезону, в якому невибагливий провінційний клуб наче живився “генетичним” спадком нідерландського “тотального футболу”. Навіть центрбеки “Неймегена” іноді підтримують атаки зі швидкістю флангових гравців й через це опиняються у чужому штрафному не лише на стандартах. Для такої команди перемога у Кубку стала б особливою подією із багатьох причин, і стиль був би однією із головних.

Проте фінал нагадав, що “Неймегену” бракує “ДНК переможців”. Це вже була шоста поразка у вирішальному кубковому матчі. Дошкульні 1:5 від АЗ стали не лише болісним, а й навряд чи заслуженим ляпасом. У “Неймегена” залишається ще два матчі у чемпіонаті, щоб встановити інше досягнення. Команда ніколи не фінішувала вище пʼятого місця. Зараз вона йде третьою. А це означає участь у кваліфікації Ліги Чемпіонів.

Так, доволі часто це роздуте збочення приваблює маленькі клуби піснями сирен, обіцянками нечуваних баришів лише за участь й залишає потім із похміллям. Та що там маленькі клуби. Таке трапляється і з більш заможними учасниками (або ж тими, хто видає себе за заможних). Попри це, не хочеться, звісно, бажати “Неймегену” невдач у двох заключних поєдинках сезону. Зрештою завдяки своєму власнику клуб має фінансову стабільність, паморочиться у голові лише від їхньої гри. То чому б не спробувати? Стати новим “Буде Ґлімт” навряд чи вдасться, але принаймні бачити цю команду у єврокубках може бути значно приємніше, аніж багатьох завсідників цих змагань.

Коли Віктор Прокопенко просив “не шукати логіки у футболі”, йшлося про події безпосередньо на полі. Про непередбачуваність гри, яка іноді залишає ні з чим здавалося б кращу команду. Цей дратівливо чарівливий хаос є однією із багатьох принад футболу. Завдяки йому, зокрема, деякі змагання зберігають ефект несподіванки, і потім хтось хапається за голову, не в змозі збагнути, як це все сталося, а хтось не може повірити власному щастю. Такі моменти стають історичними, залишають надію іншим теж колись присоромити логіку.

І все справді чудово, коли це стосується ігрового часу. Питання виникають, коли алогічними стають події за межами поля, особливо коли саме логіки, порядку, відповідальности бракує у фінансах. Та ще й у турнірі, що є найпопулярнішим у світі, генерує чималі прибутки. За підсумками сезону 2024/25 клуби англійської Премʼєр-Ліги мали загальний дефіцит у 1 мільярд 650 мільйонів фунтів. Це на 43% більше, аніж у попередньому сезоні. Коли бачиш ці цифри, перед очима постає фігура цирюльника-авантюриста, який мріяв про швидке збагачення із мінімумом зусиль. “Найбагатша” ліга світу зараз є таким собі колективним Свиридом Петровичем Голохвостим, що підписує вексель за векселем у гонитві за успіхом.

Вкотре варто згадати, що фінансові проблеми супроводжували англійські клуби від самого початку організованих змагань на будь-якому рівні. Через це клуби зникали або змушені були обʼєднуватися, щоб уникнути цієї долі, або ж за кілька років після зникнення одного клубу, в місті створювали інший. (У Віґані, наприклад, таких спроб було пʼять).

Тобто, сама по собі історія фінансових труднощів не є чимось новим, не є “винаходом” Премʼєр-Ліги. Однак у ній доволі своєрідно ставляться до цієї проблеми. І більше покладаються на “шарм Голохвостого”, аніж прагнуть напоумити переважну більшість своїх клубів. Лише чотири з них (“Ліверпуль”, “Борнмут”, “Крістал Пелас” та “Іпсвіч”) закінчили сезон 2024/25 із прибутком. У будь-якій іншій сфері такі бізнес-результати стали б підставою бити на сполох. Натомість життя у кредит триває, й клуби відмовляються від обмежень, що хоч трохи допомогли б принаймні почати виправляти становище. І це, може, й не дивно, якщо зрозуміти увесь механізм цього явища. Коли величезні витрати є головною умовою для вагомого успіху, коли потрібно витратити більше, ніж заробив, лише для того, щоб не відстати від конкурентів, “векселі” підписуватимуть усі. Бо це все ж не якісь “цирюльники”, а клуби із начебто солідною репутацією, знані по всьому світу. Що ж поганого, якщо вони залізуть у борги, які можна нескінченно реструктуризовувати й поступово виплачувати? Адже за ці гроші вони пропонують справжнє видовище для усіх своїх шанувальників, хіба ні? Якраз у пошуках відповідей на ці запитання можна вгледіти пастки, у які потрапляють усі, хто виправдовує цю фінансову вакханалію.

Англійський перший дивізіон ставав популярним у різних країнах ще до створення Премʼєр-Ліги. Навіть тоді, коли трансляцій було обмаль, а, може, саме через це, він набував справжнього, не штучного шарму для глядачів за межами Англії. Але це стало можливим з однієї простої причини. З якими б труднощами, зокрема фінансовими, не стикався б англійський клубний футбол, його коріння зміцніло настільки, що ця розгалужена структура дивізіонів, які сягають найнижчого регіонального рівня, створила умови і для конкуренції на кожному щаблі піраміди, і для просування вгору, аж до найвищого рівня.

Премʼєр-Ліга сперлася на цю привабливість ще й у час поширення супутникового телебачення. Прибутки завдяки справжньому шарму дозволили зрештою запрошувати сильніших гравців з-за кордону, під нескінченне волання про “найкращу лігу світу”. Створювали Премʼєр-Лігу зовсім не для того, щоб дбати про міцне коріння, завдяки якому вона стала популярною. Навпаки, ідея була у тому, щоб відрізати від нього кілька клубів, які нібито самостійно зароблятимуть більше ніж будь-коли. Парадокс у тому, що вони дійсно заробляють астрономічні суми, але й витрачають все до останнього фунта, а потім ще й залазять у борги. До певного моменту безконтрольне, це розкошування створило те саме замкнене коло, вибратися з якого важко навіть після появи хоч якихось фінансових правил. Зароблені гроші миттєво йдуть на трансфери та зарплати гравців. “Видовище” потребує нових, нескінченних вливань. Навіть якщо насправді його якість стає доволі сумнівною. Але тут спрацьовує інший фактор.

Коли зараз вболівальники клубів АПЛ протестують проти підвищення цін на квитки та абонементи, можна почути фразу: Stop exploiting our loyalty. І хочеться лише поспівчувати їм та сказати, що вже пізно. Вашу відданість експлуатують вже не перший рік, й ніхто це не припинить, бо що ви зможете зробити? Не купити абонемент? Його візьме хтось інший, переконані власники клубів. Їм начхати, скільки поколінь вашої родини ходили на стадіон саме цього клубу. Багато з них зараз взагалі із країни, де існують франшизи, які можна перевозити з міста до міста. Ваша відданість дає їм можливість заробляти навіть тоді, коли на “видовище” немає сил дивитися.

Понад тридцять років АПЛ вичавлює максимум зі свого коріння і вперто продовжує вірити, що так буде завжди. Нескінченні кредити лише підтримують цю ілюзію. Хоч це малоймовірно, але якщо колись хтось дасть цим Голохвостим добрячого копняка, чути буде по всьому світу. А поки що вони знову і знову зʼявляються перед вами у своєму фасонистому вбранні й улесливо посміхаються з надією, що ніхто не помітить дірок у їхніх кишенях.

Англійський літературознавець Джонатан Бейт вишукано розповідає про ваду, спричинену помилкою. Достатньо було неточного перекладу лише одного слова, щоб на цьому фундаменті звели пишний храм облудної (?) інтерпретації жанру трагедії. Упродовж століть драматурги та критики дедалі більше заплутувалися у вигаданому лабіринті; одні наділяли своїх героїв “трагічними вадами”, інші пояснювали, якими саме та як вони вплинули на долю персонажу. І всі були впевнені, що є продовжувачами давньої традиції. Однак зʼясовується, що десь так само, як любителі гамбургерів є послідовниками вегетаріанства?

Камінчиком спотикання було слово ἁμαρτία. У класичній грецькій мові воно мало конкретне, “кінетичне”, як каже Бейт, значення: не влучити у ціль. Як не влучає, наприклад, лучник. У ширшому розумінні його вживали для позначення помилки, якої хтось припустився через те, що не знав якихось важливих фактів. Саме так використовує його у своїх працях Арістотель.

У трагедіях не карають за погане чи винагороджують за хороше. Вони лише показують вразливість людини перед помилкою. Трагічний герой зазнає невдачі не через свої “вади”. Тобто падіння Едіпа, наприклад, не повʼязане з його гордощами. Він вважає, що діє правильно, але керується помилковими припущеннями. (Ще один підступний удар нижче пояса віденському збоченцю Зиґмунду).

Із часом, особливо у християнській риториці, слово ἁμαρτία набувало темнішого забарвлення. Аж поки не почало асоціюватися з гріхом. “Слово, що всього лише означало неточний постріл, почало натякати на слабкість лучника”, - підсумовує Бейт. Подібне тлумачення є і цікавим, і полемічним водночас. Воно навряд чи означає, що стародавні греки не помічали різних рис людського характеру й штампували пʼєси з якимись картонними персонажами. Міркувати на цю тему можно довгенько, але наразі глянемо на використання ἁμαρτία у футбольному дискурсі.

Бо якраз у розмовах про гру є вдосталь охочих висувати “вимоги” до головних дійових осіб, переконувати себе та інших, що хтось “повинен” зробити конкретно ось це (далі може йти довжелезний список), а якщо ні, то ось тоді вже знаходитимуть “трагічні вади”, які спричинили те чи інше “фіаско”. Тобто трактувати неточний постріл як слабкість лучника. Навіть якщо до цього він влучав багато разів й ніби доводив свою вправність.

Питання банальної помилки як такої навіть не розглядається. Персонаж має бути “хорошим” чи “поганим”, а критерії визначають самі “критики”. Це виглядає особливо кумедно, коли йдеться про гру, в якій випадковість має вплив, приборкати який не вдається ніякими науковими розробками. З року в рік ми дивуємося результатам, що суперечать логіці, однак вони лише вкотре нагадують про містерію, магію, зворушливо дратівливу непередбачуваність гри.

Попри це, є випадки, коли від деяких тренерів постійно вимагають чогось “іншого”, зазвичай абсолютно протилежного тому, що вони вже зробили чи роблять. Найяскравіший приклад зараз це, звісно, Пеп Ґвардіола. Скільки б трофеїв він не виграв, обовʼязково хтось верещатиме: “Нехай завоює щось із “Борнмутом”. Раніше йшлося про “Хетафе” чи “Альмерію”, але суть залишається незмінною. Усі ці титули виграв би “будь-хто”, якби лише опинився на чолі таких команд. Так само, як учасник драмгуртка провінційного будинку культури отримав би стільки ж “Оскарів”, якби його знімали замість Аль Пачино чи Де Ніро.

Схоже, що безглуздість таких заяв нікого не лякає, адже лунають вони роками й підхоплюють їх більш ніж охоче за першої ліпшої нагоди. На жаль для цих голосильників Ґвардіола поповнює свою колекцію доволі регулярно. Та це не заважає їм із шакалячим запалом святкувати його поразки. Бо, на щастя для голосільників, вони залишаються невідʼємною частиною життя кожного тренера. Проте не кожному про них нагадуватимуть із такою ницою заповзятістю.

Свого часу абсолютний рекорд встановила у цьому виді Сусанна Ґуаш. “У Лізі Чемпіонів, - просторікувала вона. - Ґвардіола йде від провалу до провалу”. (Це було ще до перемоги “Ман Сіті” у ЛЧ). Як завжди елегантний Хорхе Вальдано намагався вгамувати журналістку мʼяким зауваженням: “Всім би такі провали”, але каналізацію вже прорвало, її смородливий вміст лився без упину.

Пепу “пощастило”. Його футбольна родовідна (Кройфф, “Барселона”) означає, що у самому місті (батько Сусанни, Томас Ґуаш, є не лише відомим спортивним журналістом, а й уболівальником “Еспаньйола”), й особливо у Мадриді, таких “каналізацій” дуже багато. (Як, власне, їх повно й серед журналістів, які вболівають за “Барселону”).

Певною мірою, Ґвардіола може навіть пишатися такою увагою до себе цього кодла, бо її б не було, якби він перестав вигравати трофеї як тренер. Зараз їх у нього 40. “Реал” за цей час виграв 30.

У Четіля Кнутсена “всього лише” чотири титули. Але за останні шість років навряд чи є скандинавський тренер, про якого говорили більше. Іноді ці розмови доходять до для когось “логічного” висновку, що тепер Кнутсен має щось комусь “довести” в іншому чемпіонаті. Більш престижному, більш медійному тощо. Без цього його робота у “Буде Ґлімт” наче виглядатиме для когось неповноцінною, адже все це сталося у чемпіонаті, про який ці “мотузкарі” анічогісінько не знають, та й знати не хочуть.

Насправді ж від 2020-го “Буде Ґлімт” Кнутсена був командою, заради якої хотілося дивитися матчі чемпіонату Норвегії. В умовах, не дуже придатних для щедрих врожаїв, тренер дбайливо виростив справжній феномен. Успіхи “Буде” поступово виходили за межі внутрішніх змагань, команда піднімалася дедалі вище у континентальних турнірах, аж поки їй не забракло кисню у Лісабоні. “Ми не зуміли зіграти не матч, а подію”, - зауважив Кнутсен після поразки від “Спортинга”.

Це теж нормально, природньо для команди, що ніколи так високо не піднімалася. Це не применшує її досягнення. Усе, що вдалося Кнутсену із “Буде”, є роботою елітного рівня. І Четіль сам вирішуватиме, коли і де він має спробувати щось інше.

Як і у кожного тренера, його поразки, зокрема лісабонська, мають свої причини, й можуть, поза всяким сумнівом, бути повʼязані з тренерськими помилками до та під час матчу. Навряд чи варто роздувати їх до “трагічних” масштабів.

Торочити про “вади” там, де є вдосталь приводів для змістовних, цікавих розмов, було б великою помилкою.

27 березня 1999 року доля збірної України могла змінитися. Залишається лише здогадуватися, наскільки радикально, уявляти різні варіанти, але немає сумніву, що момент, який досі перед очима, наче все сталося вчора, мав суттєвий вплив на історію національної команди. До того вона вже пережила конфлікт Йожефа Сабо та Олега Базилевича, через який на свій перший офіційний матч команда вийшла у більш ніж дивному складі й поступилася вдома литовцям. До того вона вже отримала гіркий досвід невдачі у матчах плей-оф за вихід на чемпіонат світу. Але все це можна було перекреслити одним рухом…

Один із найкращих форвардів світу вийшов сам-на-сам із голкіпером після витонченого пасу свого незмінного партнера по нападу. На стадіоні, де кількома місяцями раніше відбувся фінал Мундіалю, чинні володарі титулу приймали збірну України, яка за лічені хвилини до завершення матчу мала вийти вперед. Адже куди ще, окрім сітки воріт, полетить мʼяч після удару форварда, котрий зовсім нещодавно тричі забив “Реалу”, чинному володарю трофею, у чвертьфіналі Ліги Чемпіонів?

Збірна України отримала б шанс набрати дванадцять очок із дванадцяти на старті кваліфікації Євро-2000. Так, можна лише припускати, що сталося б у тому відбірному циклі, якби форвард забив. Але він пробив у голкіпера, матч закінчився внічию, а сам відбір поєдинками плей-оф зі Словенію, які продовжили ланцюг розчарувань. Ланцюг, який можна було розірвати 27 березня 1999 року.

Відтоді розчарувань накопичилося достатньо, щоб перед відповідальним матчем використовувати спогади про них як своєрідну анестезію, готувати себе до можливої/неминучої невдачі заздалегідь, аби розпач від того, що сталося, не переслідував потім на кожному кроці.

Тож, коли три роки тому знайома вела свого сина на перший у його житті матч (Англія - Україна), і малий щиро поцікавився чи є “шанси” на перемогу, довелося чесно відповісти: “Жодного”. Навіть дітям, а, може, особливо дітям, брехати у такій ситуації не варто. Вони, звісно, так чи інакше мають накопичити власний досвід розчарувань й можуть не повірити, коли ділишся своїм. І це нормально. Рано чи пізно вони назбирають достатньо. Адже кожне нове покоління гравців збірної дбає про те, щоб ланцюг не обірвався. Два винятки, із чвертьфіналами чемпіонатів світу та Європи, є занадто малою компенсацією за довжелезний список, що відкрився матчем проти Литви у 1994-му й поповнився у Валенсії.

“Анестезія” справді допомогла витримати це осоружне видовище. Коли бачиш його не вперше, лише з іншими виконавцями, простіше стримувати емоції. Безідейна, майже позбавлена будь-якого натяку на колективні дії гра? “Анестезія” допомагає дивитися на це із певною байдужістю. Але точно меншою, аніж байдужість людей у формі збірної, які щоразу обіцяють зіграти для когось, за когось, але забувають про це вже наступної миті.

Дует, на який колись молилися, дует, що міг свого часу розірвати ланцюга, зараз випромінює лише ту саму байдужість. І у відповідь на запитання: “А вам не все одно хто буде капітаном?” можна флегматично відповісти: “Так, вже все одно. Завдяки вам у нас вдосталь анестетиків”.

Врешті-решт, це було зрозуміло. Справжні вибори відбувалися вперше за багато років, і повернення до демократії після диктатури не завжди буває безпроблемним. Кожен кандидат має свої групи підтримки й не дивно, що перемогти можна хіба що з невеличкою перевагою. Ба, більше, ймовірною є навіть нічия. Чому, власне, ні, якщо все настільки зрівноважено? Тож коли у 2015-му на виборах президента АФА Марсело Тінеллі й Марсело Сеґура набрали по 38 голосів кожен, це навіть можна було б відсвяткувати. Після того, як Хуліо Ґрондона залишив цю посаду (вперед ногами, як і очікувалося), подібний підсумок голосування міг дійсно стати символом нової епохи. Але був один нюанс. У виборах брали участь 75 осіб.

“Мені сумно, мені соромно, - казав тоді Сеґура, який виконував обовʼязки голови АФА після смерті Ґрондони. - Очевидно, що результат 38:37, але ми не знаємо на чию користь”.

“Якщо як керівники клубів ми не здатні організувати голосування 75 людей, то потім будь-хто поставить під сумнів нашу здатність організувати футбольний турнір”, - додав Тінеллі.

Після такого фіаско за участю ФІФА створили Комісію із Нормалізації, згодом провели нарешті вибори, що визначили переможця. Аргентинську Футбольну Асоціяцію очолив Клаудіо Фабіан Тапія, або ж просто “Чикі” Тапія. (Іноді здається, що з аргентинцем, в якого немає прізвиська, щось не так).

За роки свого президентства Тапія опинявся у різних “кризових” ситуаціях (у Аргентині зазвичай до кожної наступної кризи хвилин пʼять не більше) й мав приймати важливі рішення. Одне з них - абсолютна підтримка Ліонеля Скалоні, коли кожен журналіст та експерт вимагали відставки тренера збірної, - регулярно згадують як його найбільше досягнення. І знаходять паралелі з Ґрондоною, який непохитно вірив Карлосу Білардо напередодні чемпіонату світу 1986-го. Однак були й інші рішення, не обовʼязково повʼязані зі збірною або ж із її спортивними результатами. І вони теж викликають вже зовсім інші аналогії із доном Хуліо. І змушують повертатися до вже майже риторичного запитання: “Що відбувається з ніби звичайною нормальною людиною, коли у неї несподівано зʼявляється футбольна влада?” Ми бачимо, на яку потвору перетворився колись такий симпатичний розмішувач кульок на жеребкуваннях УЄФА, тож інші випадки, може, й не повинні дивувати, але все одно дивують та збентежують.

Тапія ніколи навіть не намагався впорядкувати перший дивізіон, повернути його до притомної кількості команд, і водночас продовжував давню традицію постійно міняти регламент, іноді вже безпосередньо під час турніру. Клуб Тапії, “Барракас Сентраль”, злетів до елітного дивізіону так само, як колись “Арсеналь” Ґрондони.

Проте ще цікавішою виявилася його комерційна діяльність. Саме інформація про неї призвела до чергового скандалу в аргентинському футболі.

Упродовж грудня минулого року газета La Nacion почала друкувати серію репортажів про компанію TourProdEnter. Вона базується у США й у 2021-му уклала контракт із АФА, який передбачав, що TourProdEnter ставав ексклюзивним комерційним агентом збірної Аргентини. Тоді в Аргентині обовʼязково потрібно було переводити всі валютні надходження у песо, ще й коли офіційний курс долара був удвічі менший за реальний. Тому з цієї точки зору мати рахунок у США було навіть зручно. Слід також зазначити, що контракт уклали за рік до чемпіонату світу, перемога в якому стала особистим джек-потом для Тапії. Можна лише уявити, наскільки збільшилися надходження після успіху в Катарі. І до цього теж не може бути жодних претензій. Однак вони зʼявляються, коли стає відомо, як саме ці кошти витрачали.

Заправляє у TourProdEnter Хавʼєр Фарроні. Він починав як театральний імпресаріо, згодом вліз у політику й навіть був депутатом у Буенос-Айресі від партії, яку очолював Серхіо Масса. У 2019-му, за президентства Альберто Фернандеса, Фарроні очолив авіакомпанію Aerolineas Argentinas. Коли під час пандемії він організовував повернення до Аргентини футболістів з-за кордону, Фарроні зійшовся з Тапією й дружні стосунки між ними збереглися навіть після того, як Фарроні турнули з авіакомпанії за підозрою у корупції. А, можливо, вони збереглися саме через це. Адже окрім угоди із TourProdEnter, була ще одна, із іншою компанією Фарроні, DeporTick, на продаж квитків на матчі збірної та Кубка Аргентини.

Отже, надходжень не бракувало, а що ж відбувалося із грошима потім? Саме це розкривали журналісти La Nacion у своєму розслідуванні. Але перед тим, як згадати деякі деталі, слід зазначити, як і чому вони отримали доступ до цих документів.

Тут не обійшлося без Ґішермо Тофоні. Саме він якийсь час був організатором товариських матчів збірної, тож його насамперед зачепила угода із TourProdEnter. Тофоні подав позов проти АФА, але щоб визначити суму своїх можливих збитків, він мав побачити, скільки заробив TourProdEnter на своїй комерційній діяльності. Оскільки TourProdEnter зареєстрований у Маямі, Тофоні звернувся до тамтешнього суду й отримав дозвіл на доступ до рахунків компанії Фарроні.

Як ці документи потрапили до журналістів? Один із них є палким шакувальником “Естудьянтеса”, клубу, в якому зараз мало хто ставиться до Тапії із симпатією. Тож Тофоні достатньо було одного дзвінка.

Згідно із банківськими документами, за чотири роки з рахунку TourProdEnter вивели 260 мільйонів доларів: 42 з них чотирьом компаніям у Маямі без чіткого виду діяльності, у яких навіть немає працівників; 500 тис. пішло двом компаніям Пабло Товіжіно, вірного поплічника Тапії; трохи більше 16,5 мільйонів витратила на себе дружина Фарроні… Із кожною публікацією масштаб цих оборудок ставав очевидним. Мессі та партнери грали матчі по всьому світу заради того, щоб дружина Хавʼєра могла зупинятися у розкішних готелях у Європі та витрачати по кілька тисяч доларів у магазинах відомих брендів.

Тапія, звісно, теж не збирався бути печерником. Позаминулого року його сфотографували у Монако, на розкішній яхті. Яка компанія заплатила за оренду? TourProdEnter.

У відповідь на всі ці розслідування Тапія зробив те, що має робити у такій ситуації кожний порядний корупціонер. Він звинувачує інших, стверджує, що його переслідують за політичними мотивами, підбурює своїх посіпак у АФА продемонструвати підтримку “дорогого лідера”. Апогеєм стала відміна матчів аргентинського чемпіонату. Так, з пʼятого до восьмого березня в Аргентині немає футболу, тому що Клаудіо Фабіан Тапія вимагає, щоб негайно припинили цікавитися, куди поділися мільйони доларів із коштів, які заробила збірна Аргентини.

Що тут можна додати? У Статуті ФІФА є непримітний, і, здавалося б, очевидний пункт про те, що усі члени визнають одне одного як “єдину асоціяцію своєї країни, що керує футболом у ній”. Але чому і як він там зʼявився? Одним із ініціяторів створення ФІФА був французький журналіст та спортивний адміністратор Робер Ґерен. Організація, яку він очолював, була однією з трьох, що претендували на верховенство у французькому футболі. Членство у ФІФА надало їй необхідної легітимності. Від самого початку футбол та його популярність використовували заради власної вигоди. Змінювалися лише масштаби. І той самий Статут ФІФА захищає федерації від зовнішнього впливу, тиску, втручання, що начебто не так вже й погано. Насправді ж виходить, що цей захист стає надійною заслоною для кожного звичайнісінького функціонера, якому зірвало дах від влади. І тоді функціонер зупиняє футбол, бо вважає себе ледь не уособленням футболу цілої країни. Бо що таке ціна оренди яхти, коли він виграв чемпіонат світу? Ні, не він? Мессі, Ді Марія та інші? Добре, нехай так. Але не кажіть про це Клаудіо Фабіану Тапії. Бо він, таке враження, зібрався наслідувати Ґрондону у всьому. Хіба що голосування вже буде електронним, а не з папірцями, і соромливої нічиєї можна буде уникнути.

Якщо тренер команди, що не виграла у чотирьох турах поспіль нового чемпіонату, а минулий рік закінчувала пʼятьма поєдинками без перемог у всіх турнірах, оголошує про своє бажання піти, це виглядає логічно. Особливо коли йдеться про справжнього гранда світового футболу. У таких клубах зазвичай із тренерами не панькатимуться. Тож тільки-но він сам пропонує вигідне рішення, залишається лише “щиро подякувати” й взятися за пошук наступника. А якщо у тренера залишається ще один матч на чолі команди, то це вже його проблема. Нехай собі посидить тихенько, щоб не дратувати ще більше розʼярену невдачами публіку.

Так, принаймні теоретично, воно начебто має бути. У більшості інших клубів саме так і було б. Але є інші клуби, а є “Рівер Плейт”. Є інші тренери, а є Марсело Ґашардо. І тому перед останнім матчем тренера, що йде через погані результати, його імʼя (або точніше прізвисько) скандують до та після матчу, а гравців здебільшого нещадно обсвистують. Таким чином вболівальники “Рівера” і демонструють повагу до наставника, який виграв 14 трофеїв, коли очолював команду раніше, і доволі чітко натякають, кого вони вважають винуватцями цієї кризи. Можливо перемога над “Банфільдом”, із чи не найкращою грою за кілька місяців, додала їм причин брати на зуби саме футболістів, особливо тих, із ким у тренера останнім часом зіпсувалися стосунки. Однак у історії з поверненням “Муньєко” до “Рівера” є багато різних нюансів, й деякі з них не повʼязані ані з гравцями, ані з тренерським штабом.

Проте спочатку слід згадати, який “Рівер” очолив Марсело у 2014-му. Команда щойно виграла чемпіонський титул, перший за шість років. Тож рішення Рамона Діаса піти було несподіванкою. Діас був легендою “Рівера” як гравець (пʼятиразовий чемпіон) і як тренер (шість чемпіонатів плюс Копа Лібертадорес із Ґашардо у складі). У той, свій третій етап роботи у “Рівері” він допоміг клубу, який за три роки до того вилетів до другого дивізіону, відновити впевненість. І все ж, навіть попри успіх, Діас пішов, бо, як люблять казати у таких випадках, “у нього та керівництва клубу були різні погляди на майбутнє”. Якщо простіше: Діас не хотів розпродажу гравців, особливо за мізерні гроші. Економічне становище клубу натомість диктувало зовсім інші реалії. І тренера-початківця Марсело Ґашардо, попри його досягнення як гравця у складі “Рівера”, теж можна було сприйняти як “дешевшу” опцію.

Насправді ж, наступні вісім із половиною років стали новою золотою епохою в історії “Рівера”. Часом, коли остаточно загоїлася рана, спричинена вильотом, коли на дошкульні жарти про RiBer (другий дивізіон мав офіційну назву Nacional B, коли “Рівер” грав там у сезоні 2011/12 ), можна було відповісти лише одним словом – Мадрид. Перемога над “Бокою” у мадридському фіналі принесла “Ріверу” Ґашардо другий Копа Лібертадорес. Також команда виграла з ним Копа Судамерикана, тричі – Кубок Аргентини. Вислизав лише титул у чемпіонаті, але і його вдалося зрештою завоювати.

У листопаді 2022-го Марсело вирішив, що йому потрібен відпочинок, і це можна було зрозуміти. Значно важче було второпати, чому після року перерви він попхався до Саудівської Аравії. Його очікували побачити у Європі, не здивувала б його поява у якомусь південноамериканському клубі (зрештою він починав тренувати в уругвайському “Насьйоналі”), але Ґашардо обрав застій. Хоч побув він там недовго, саме це рішення “Муньєко” здавалося позбавленим здорового глузду.

“Рівер” у цей час виграв чемпіонат під керівництвом Мартіна Демічеліса, але, як це буває після успішного періоду, цього було замало, а мрії про нову перемогу у Лібертадорес зіштовхнулися із суворою реальністю, з якою в останні роки своєї роботи, нічого не міг зробити і Ґашардо. Бразильські клуби накопичили достатньо ресурсів, щоб домінувати у головному клубному турнірі континенту. І коли у “Рівері” вирішили, що краще вже повернути Марсело, аби кинути їм виклик, у клубі не подбали про те, щоб запропонувати йому найкращі умови для роботи. І йдеться навіть не про гроші. Хоча, як це не про гроші? Звісно, що про них. Але не про зарплату тренера. Будь-хто чи пішов би пішки, чи переплив би океан, щоб тренувати команду із Клаудіо Ечеверрі та Франко Мастантуоно у складі. Ці двоє мали стати символом нового злету “Рівера”. А стали новими прикладами болісного приниження. Коли вихованець “Рівера” каже, що біле братство Флорентіно Переса є “найбільшим клубом світу”, не знаєш чи плакати, чи сміятися, якою б “обовʼязковою” не була ця фраза.

Поки Ечеверрі замість того, щоб бути лідером справді своєї команди, жебрає то у Німеччині, то в Іспанії, “Рівер” так і не знайшов справжнього десятого номера. Деякі кадрові рішення, вже й після повернення Ґашардо, нічого, окрім подиву, не викликали. Яким чином, наприклад, міг опинитися у “Рівері” Кевін Кастаньйо? Та, мабуть, ще більшою помилкою була ставка на тих, хто, здавалося б, не повинен підвести. Два чемпіони світу, два досвідчених флангових захисники, Ґонсало Монтьєль та Маркос Акунья, чи це не підсилення, про яке можна мріяти? Насправді ж, Акунья виявився одним із тих, хто створював тренерові найбільше проблем. Дискусії на підвищених тонах між тренером і Акуньєю, між різними гравцями на полі та поза ним, супроводжували кілька поєдинків “Рівера” у лютому. Деякі гравці, зокрема й Акунья, звинуватили тренерський штаб у не надто ретельній підготовці до гри із “Тіґре” (“Рівер” програв 1:4). Водночас були футболісти, насамперед Лукас Мартінес Кварта, які стверджували, що це самі гравці не виконували свою роботу як слід. Символічно, що Мартінес Кварта відкрив рахунок проти “Банфільда” й одразу побіг до Ґашардо.

Якими б не були нюанси стосунків “Муньєко” із командою, очевидно, що цього разу йому не вдалося створити згуртований, ненаситний колектив, що постійно прагнув нових успіхів. І питання також у тому, чи не загубив це прагнення сам Марсело. І якщо так, то коли, як і де він зможе віднайти його знову?

Цей скандал не виник нізвідки, не вигулькнув раптово, безпідставно на тлі загальної атмосфери “футбольного свята”. Він почав визрівати з першого дня турніру, з помпезної церемонії відкриття, що доволі непрозоро натякала чиєю перемогою все це має закінчитися. Головним словом стартового матчу Кубка Африки було слово “тиск”. На команду-господаря, яка “повинна” була виправдати навіть вже не очікування, а вимоги співвітчизників; на суддів, чиї прогулянки до монітора, із настирливими порадами “побачити” пенальті у ворота суперників збірної Марокко, тиск почався ще з поєдинку проти теоретично найпростішого суперника — Коморських островів. І він не зникав упродовж турніру, температура лише підвищувалася, смородливе зіллля клекотало під кришкою аж поки не полилося назовні у найдраматичніший момент.

“Полювання на відьом”, улюблена людська розвага протягом століть, найпевніше закінчиться покаранням “винуватців”. Однак зараз варто законспектувати, нехай і побіжно, враження, на жаль, не суто футбольні. Замість розмови про зміст матчів, про гравців, які сподобалися, зосередитися доведеться на дещо іншому.

Це природно очікувати успіху улюбленої команди, особливо, якщо вона справді є одним із фаворитів. Немає нічого поганого у бажанні побачити її перемогу на турнірі, який вона вперше і востаннє виграла пʼятдесят років тому. Проте дивитися на трофей як свою законну власність ще до початку турніру — це зовсім інша історія. Такий підхід створює загальний психоз, позбавляє відчуття міри, підштовхує робити що завгодно, аби забезпечити перемогу, яку вже проголосили неминучою. Випадок із рушником Едуарда Менді є лише одним дрібним прикладом цієї хворобливої манії. Іншим стали заклики марокканських журналістів до Валіда Реґраґі піти у відставку “бо діти на стадіоні плакали”.

Ця зміна у ставленні до тренера, який вивів збірну Марокко до півфіналу чемпіонату світу, є показовою. Інвестиції у справді чудову інфраструктуру, перемога молодіжної збірної на чемпіонаті світу (у стилі, що нагадував гру марокканців у Катарі) наче сповнили усіх тим самим відчуттям невідворотности нового тріюмфу. Тож найменша розбіжність зі “сценарієм” викликала роздратування. Будь-що, окрім трофею, сприймалося як провал. Так, це про команду, яка виграла Кубок Африки аж один раз.

Сльози після поразки у фіналі завжди були й будуть частиною спортивного життя. Дорікати сльозами дітей тренерові після матчу з гідним суперником, можна лише коли ти втратив відчуття реальности, коли “обіцяне” у перший день турніру вислизнуло з рук у останні його хвилини й негайно потрібно когось у цьому звинуватити.

Та чи варто дивуватися такій поведінці, коли ФІФА очолює істота, яка давно вже забула, що таке етика, людяність, здорова конкуренція? Яка пхає свої забаганки, якими б безглуздими вони не були? Яка вже вимагає санкцій для сенегальців? “Ми маємо завжди поважати рішення офіційних осіб матчу на полі та за його межами”, — читаємо у заяві “лисого в пустелі”. До чого у цьому конкретному випадку “за його межами”? Адже це більше стосується функціонерів. Це, наприклад, коли не переймаєшся навіть формальним конкурсом, а просто розподіляєш чемпіонати світу згідно з тарифом і просиш, щоб це “поважали”.

Реакція тренера сенегальців, емоційна та нерозважлива, визріла саме у цій атмосфері очевидного контрасту між офіційними заявами, зокрема про стандарти суддівства, та реальністю. На цьому турнірі не було гучних сенсацій. Усі, кого називали претендентами на титул, змагалися гідно, й у такій впертій боротьбі кожна деталь має значення. І коли додаються деталі сторонні, яким справді немає місця ані на полі, ані за його межами, тоді дійсно настає хаос. Коли “інфантилінове” бажання отримати зиск хай там що стає нормою, як тоді до норми повернутися?

Відповідь може дати Садьйо Мане. Той самий Мане, котрий якось сказав: “Чого б мені хотіти десять “Феррарі”, двадцять годинників із діамантами чи два літаки? Що ці речі зроблять для мене та для світу?” Той самий Мане, який наполіг на тому, щоб команда повернулася на поле і дограла матч, який вона “повинна” було програти. Усе, що сталося після цього, назвати можна по-різному. Але турнір, що починався із цілування плеча представника королівської родини Марокко, закінчився перемогою людини, яка виросла у бідноті, однак чудово розуміється на тому, що таке гідність та шляхетність.

Ця музика вже давно стала звичним супроводом бразильського футбольного сезону. Є періоди, коли вона стає особливо гучною, але ніколи не буває так, щоб вона змовкла взагалі. Бо якби так сталося, це означало б щось неймовірне, щось для бразильського футболу ледь не абсурдне. Тамтешні клуби мали б перестати звільняти тренерів за першої-ліпшої нагоди й вони б не бігали з клубу в клуб, іноді по колу, повертаючись кілька разів туди, де вже працювали. А хто ж раптом відмовиться від цієї забави? Навіть назву для неї знайшли сентиментально поетичну. A dança dos treinadores. А якщо є танці тренерів, то має бути й музика. Вічна, набридлива та популярна.

Тому не дивно, що тільки-но закінчився сезон, стрічки новин вже рясніли повідомленнями про зміни тренерів. У кожної є своя причина, з точки зору бодай однієї зі сторін, а іноді й обох, цілком поважна. Проте бувають випадки, коли пояснення виглядає чудернацьким навіть за божевільними стандартами цього специфічного гуртка танцюристів. Та все ж частіше вони є доволі банальними, хоч і з деякими нюансами, вартими більшої уваги.

Саме з такого прикладу варто почати розмову про зміни тренерів у бразильській Серії А у міжсезоння. Тим більше, йдеться про команду, що повернулася до першого дивізіону після тривалої (32 роки) відсутности, команду, в успіх якої важко було повірити навіть під час сезону. Але “Рему”, завдяки чудовим результатам на фініші чемпіонату (7-2-1) піднявся з десятого місця на четверте. Цей підйом розпочався невдовзі після призначення Ґуту Феррейри, 60-річного тренера, який за бразильською традицією змінив за двадцять сезонів купу клубів, а найдовше затримався у “Сеара” у свій перший прихід до цього клубу (майже півтора року, 94 матчі).

Феррейрі вже доводилося піднімати інші команди до елітного дивізіону. У 2014-му він зробив це на чолі “Понте Прети”, за два роки — вже з “Баїєю”, у 2019-му вивів до Серії А “Спорт”. Слід згадати, що у 2017-му його звільнили з “Інтернасьойнала”, коли команда майже гарантувала повернення до еліти. Якщо додати вихід із Серії Д до Серії С із “Можи Мірім” (2012), зрозуміло, чому Феррейра набув слави “короля підйомів”. Історія з “Рему” лише закріпила цю репутацію. Але, як зʼясувалося, не забезпечила тренеру новий контракт із клубом зі штату Парá.

Чи це сталося через те, що у репутації є інший бік? (Феррейру вважають тренером “тільки” для Серії Б). Прямо на це запитання ніхто не відповість, але зі слів Ґуту у нещодавньому великому інтервʼю можна спробувати зробити деякі висновки. Насамперед він зазначив, що причиною була не сума контракту як такого. Каменем спотикання виявилося бажання Феррейри отримати компенсацію, якщо клуб надумає раптово звільнити тренера. Якраз про цю цифру домовитися не змогли.

Ґуту детально пояснив свою логіку. “Я вірю у свою роботу, свій штаб, гравців. Але на дорогах є повороти та вибоїни. І саме у таких випадках я маю захистити себе, щоб пройти цей шлях, щоб усі ми йшли спокійно та швидко”. Тобто, тренер не хотів залежати від імпульсивних рішень, що можуть будь-якої миті покласти край його роботі. Схоже, що після стількох років карʼєри тренера Ґуту Феррейра досі сподівається на диво.

Хоч тут наче й є місце для надії. Все ж клуб, нехай і гранд у своєму штаті, стільки років товкся собі на задвірку й міг би реальніше оцінювати ситуацію й більше довіряти тренеру, який вивів їх до першого дивізіону і досягав певних результатів у Серії А з командами зі скромними ресурсами. У “Рему” вирішили інакше й навіть примудрилися запросити Хуана Карлоса Осоріо. Один із найкращих колумбійських тренерів вигравав титули на батьківщині з “Онсе Кальдас” та “Атлетико Насьйоналем”. Але востаннє це сталося одинадцять років тому. За цей час Осоріо працював у збірних (Мексика, Парагвай) та клубах й зокрема двічі навідувався до Бразилії. Із “Сан-Паулу” він якраз втік до мексиканської збірної через чотири з половиною місяці після призначення. А в “Атлетику Паранаенсе” протримався лише два місяці на початку 2024-го. Тож він навряд чи перейматиметься “несподіваним” припиненням співпраці із “Рему”.

Іншого тренера матиме ще одна команда, яка повернулася із Серії Б. У випадку із “Курітібою” йдеться про чергове повернення, третє за шість років. Зрозуміло, що у клубі хотіли б припинити це сновигання вгору-вниз, але зміна тренера знадобилася не через те, що хтось поставив під сумнів талант Моцарта. Адже саме він рік тому вивів до Серії А “Мірассол”. І пішов звідти не тому, що не вірив у дива. Просто він отримав запрошення від “Курітіби”, клубу, в якому почалася його карʼєра. Відмовити Моцарт не міг. Перемога у Серії Б мала б стати лише початком, рідному клубові тренер був готовий дати більше. Клуб натомість зайняв зовсім іншу позицію, принаймні коли йшлося про умови нового контракту. Давати Моцарту більшу зарплату “Курітіба” не погодилася. Тож він знову залишається у Серії Б, тепер вже на чолі “Сеара”. Із контрактом на рік.

Нові тренери будуть у обох грандів штату Ріу-Гранде-ду-Сул. Що для “Ґреміу”, що для “Інтера” сезон склався зовсім не так, як хотілося. Насамперед у чемпіонаті обидві команди грали здебільшого зблякло. “Інтер” взагалі перед останнім туром був у зоні вильоту й вибрався звідти завдяки вдалій комбінації результатів (їхня перемога та поразки обох команд із Форталези). “Ґреміу” Ману Менезеса тримався від небезпечної зони на певній відстані, та це все одно було доволі невиразно лише із поодинокими спалахами, найяскравішим із яких стала виїзна перемога у дербі.

“Інтер” призначив уругвайця Пауло Пессолано. Колись чудовий півзахисник “Ліверпуля” із Монтевідео вже має за плечима певний тренерський досвід. Зокрема у Бразилії він повертав до Серії А “Крузейру”. Подальші пригоди у Європі (“Вальядолід” та “Вотфорд”) мали б нагадати йому, що тренери там іноді танцюють незгірше, ніж у Бразилії. Особливо якщо маєш справу із родиною Поццо.

У Порту-Алеґрі Пессолано підписав угоду на рік. Наче й не дуже обнадійливо, але й вимоги можуть бути скромнішими, аніж можна було б уявити у такому титулованому клубі: уникнути повторення цьогорічного переляку у чемпіонаті, спробувати захистити титул у першості штату. Але головним викликом буде створення команди агресивної, інтенсивної, як це подобається Пессолано. У чемпіонаті 2025 року “Інтер” вирізнявся чим завгодно тільки не цим.

“Ґреміу” очолив Луїш Каштру. Екс-тренер “Шахтаря” запамʼятався у Бразилії солідної роботою із “Ботафоґу”, тож у новій його команді сподіватимуться на щось подібне. Ґрунтовний підхід до кожної деталі, що допоможе знову зробити команду конкурентоспроможною. Каштру впевнений, що це можливо навіть без великої кількості трансферів. Зокрема через те, що почнуть новий сезон у складі першої команди перспективні молоді гравці Тьяґінью, Ґабріел Мек, Луїс Едуарду, Менеґон та Рожер. Зрозуміло, що ніхто не гарантує, що вони його закінчать у складі “Ґреміу”. Але це реальність, з якою бразильським клубам вже давно довелося змиритися. У “Ґреміу” є інший важливий фактор. Фінансова ситуація клубу не дозволяє сподіватися на дорогі трансфери. Тож продаж власних вихованців стає за таких обставин ще вірогіднішим.

Найбільш емоційною стала зміна тренера у “Крузейру”. Керівництво клубу не мало наміру прощатися із Леонарду Жардімом. Відпочинок знадобився самому португальському тренеру. Він зовсім не жартував, коли говорив, що не збирається довго працювати у Бразилії. Виснаження було реальним, а успішний сезон означав лише, що наступного року вимагатимуть нових успіхів. “А я не міг гарантувати, що повернуся у січні готовим працювати на двісті відсотків”, — сказав Жардім. Цікаво, що він не сказав про сто, а саме про двісті відсотків. У цій нескінченній круговерті, коли один матч наздоганяє інший, коли турнір накладається на турнір, коли тільки перемоги вважають мірилом успіху, ста відсотків дійсно стає замало. Але можливості тренера, фізичні та ментальні, не є необмеженими. Леонарду Жардім нагадав про це, коли сказав, що йому потрібна перерва, щоб подбати про своє фізичне та ментальне здоровʼя.

Замість нього у “Крузейру” працюватиме Тіте, для якого у цій професії вже ніби й не залишилося секретів, але залишається бажання приймати виклик й повертатися до роботи, якою б безжально виснажливою вона не була.

Давіде Анчелотті безумовно сподіватиметься повернутися до самостійної роботи якомога швидше. Кілька місяців у “Ботафоґу” дали йому непоганий стартовий досвід. Робота поруч із батьком була корисною, але ніщо не замінить власних рішень, власних успіхів та невдач. Можливо, “Ботафоґу” саме зараз був не найпростішим місцем роботи для початківця, але хтозна що у такому випадку вважати простим? Зрештою варто зробити перші рухи у цьому танці й далі тебе вже нестиме ледь не за інерцією. І не лише у Бразилії. Це добре відомо новому тренеру “Ботафоґу” Мартіну Ансельмі, який за чотири останніх роки встиг попрацювати у Чилі, Еквадорі, Мексиці та Португалії. A dança dos treinadores ніколи не припиняється.

Будинок на вулиці Ґарай знесли десь у 1942-му. Ниці ділки Суніно та Сунґрі позбавили можливості побачити точку простору, що вміщує у собі всі точки, побачити одночасно усі місця земної кулі під усіма кутами. Тому залишаються старі, менш фантасмагоричні, та все ж надійні методи. Звичайна історична перспектива теж може виконати ролю таємничого льоху під їдальнею й перетворити на Алеф навіть футбольний стадіон.

Й тоді чітко бачиш трибуну стадіону “Молінью”, ще названу на честь Джона Айрленда, трибуну, зведення якої наприкінці 1970-х коштувало “Вулвергемптон Вондерерс” три мільйони фунтів. Це виглядало пристойною інвестицією для команди, що раніше виграла Кубок Ліги та дійшла до фіналу Кубка УЄФА. Так, на один сезон “Вулвз” вилетіли до другого дивізіону, але ж повернулися миттєво, й у 1980-му після двох невиразних сезонів знову виграли Кубок Ліги й фінішували шостими у чемпіонаті. Успіхи на полі обовʼязково приваблять більше глядачів, і гроші за нову трибуну повернуться з наддатком. Хіба ж не так це працює?

Можливо, за інших обставин, років на тридцять раніше, так би й сталося. Але на початку 1980-х відвідуваність різко знижувалася у всій Англії. Тож витрати на цю трибуну стали каменем, що потягнув “Вулвергемптон” на дно. У 1982-му вилетіли з першого дивізіону з боргами у два з половиною мільйони. Влітку клуб був на межі банкрутства та зникнення.

Консорціум на чолі з колишнім гравцем “Вулвз” Дереком Дуґаном врятував фінансово, а призначення Ґрема Гокінса тренером виправдало себе на полі. До еліти знову повернулися за сезон. Гокінс розумів, що попри цей успіх, склад треба посилювати, тож склав списка, який виглядає дуже солідно: Девід Сімен, Мік МакКарті, Пол Брейсвелл, Ґарі Лінекер. Що він отримав? Тоні Таунера з “Ротерема” за 80 тисяч фунтів.

Сезон 1983/84 теж можна бачити ніби одночасно із сезоном 2025/26. Тоді “Вулвергемптон” також не виграв жодного з перших чотирнадцяти матчів. Наприкінці жовтня 1983-го, після поразки 0:3 від “Манчестер Юнайтед”, команда опустилася на останнє місце. У листопаді за 250 тисяч пішов до “Евертона” Енді Ґрей, за якого заплатили майже півтора мільйони за чотири роки до цього.

Під час святкової серії “Вулвз” навіть вдалося виграти два матчі поспіль, у “Евертона” (26 грудня) та “Норіджа” (31-е), а згодом взагалі сенсаційно здолати “Ліверпуль” на його полі. Однак після успіху на “Анфілді” було лише дві перемоги. На квітневий матч проти “Іпсвіча” прийшло 6 611 глядачів, найгірший показник за 47 років.

Після вильоту Гокінса звільнили, але чекати повної виплати компенсації йому довелося сім років. Гравці ж на той момент так і не отримали премії за вихід до першого дивізіону. Заправляли тоді у клубі брати Бхатті, й один із них філософськи зауважив, що “клуб має стояти на своїх двох” у розпал кампанії Bhatti Out. Це означало, що грошей не буде й у другому дивізіоні. Тож “Вулвергемптон” прожогом пролетів і крізь другий, і крізь третій дивізіони. Сезон 1986/87 команда починала у найнижчому дивізіоні Футбольної Ліги.

Минуло майже 40 років й зараз настільки стрімке падіння “Вулвз” не загрожує. Однак, замість Bhatti Out маємо Fosun Out, а претензії до власників наче скопійовані з середини 1980-х. Змінилися хіба що суми, та й у списку гравців, бажаному чи реальному, майже не знайдеш англійців. “Тоні таунерів” тепер везуть з усіх усюд.

Влітку 2017-го у “Вулвергемптоні” теж зʼявилося чимало гравців із різних країн. Важливо було, що це за гравці. Керівництво “Вулвз” активно співпрацювало з Жорже Мендешем, тож на додачу до свого найпершого клієнта, який очолив команду, суперагент щедро відвантажив гравців, яких важко було собі уявити у Чемпіоншипі. Рубен Невеш три сезони поспіль грав за “Порту” у Лізі Чемпіонів. Пограв у цьому турнірі й орендований у “Атлетико” Діогу Жота, котрий і у “Вулвергемптоні” спочатку опинився в оренді. Після 17 забитих мʼячів у Чемпіоншипі він остаточно перейшов до “Вулвз”.

Ідея зібрати команду під АПЛ ще у другому дивізіоні спрацювала. А коли додали Жоау Мотінью, Руя Патрісіу та Рауля Хіменеса, “Вулвергемптон” Нуну Ешпіріту Санту виявився серйозною силою. Два сьомих місця поспіль, чвертьфінал Ліги Європи. Залишалося лише збирати дивіденди й вміло їх реінвестувати. Хіба ж не так це працює?

“Ні, не так”, — відповідь, що, здавалося, була очевидною для кожного, хто уважно стежить за цією лігою, де “зразки для наслідування” змінюються з невмолимою регулярністю, лігою, що генерує мільярди й клуби якої хронічно мають мільярди боргів. І не мало значення, якою моделлю користувалися попередні “зразкові” клуби. Успішна робота одного тренера (“Чарльтон”, “Болтон”, “Сток Сіті”) чи перепродаж футболістів (“Саутгемптон”).

У “Вулвергемптоні” йшлося, мабуть, про суміш двох моделей. І коли настав час замінити успішного тренера та гравців, що пішли за справді хороші гроші, почалися труднощі. Є дещо спільне у кожного тренера, який працював у команді після Нуну. Хороший старт, результати, що ніби натякають на якісь перспективи, але потім йде падіння. Уникнув його хіба що Лопетеґі, але тільки тому, що вчасно втік. А тих, хто залишався, теж ніби бачиш рівночасно. Найкращого тренера місяця (січень 2022) Бруну Лаже, героя телевізійних шоу Ґарі ОʼНіла, який щойно обіграв “Ман Сіті”, Вітора Перейру, який випиває у пабі після чергової перемоги.

Причиною втечі Лопетеґі була трансферна політика керівництва. Команду залишили Невеш, Мотінью, Хіменес, Матеус Нунес. Повноцінним поповненням того літа можна було назвати хіба що остаточний перехід Матеуса Куньї, який до цього півроку відіграв в оренді. (Бельґард стане гравцем основи у наступному сезоні).

Скочування до “стандартів” середини 1980-х було поступовим, невдалі серії після успішних ледь не свідчили про те, що кожен тренер вичавлював зі складу максимум, впирався у стелю й не міг це змінити. Команда продовжувала втрачати найкращих гравців (Педру Нету, Макс Кілман, Раян Аїт-Нурі, Кунья), а гідно їх замінити не вдавалося. Деякі новачки набирали й втрачали ритм немов синхронно із усією командою (Жоау Ґомеш, Андре, Стран Ларсен, Аґбаду), дехто не зовсім розумів, що коїться навколо і як тут бути корисним команді (Аріас, Крейчі).

Поки прибульці з Чемпіоншипу набирали жалюгідно мало очок, це покрокове зниження загального рівня гри “Вулвз” ще можна було прикрити. А вже старт цього чемпіонату перетворився на такий коловертень, що затремтіли усі антирекорди, встановлені якраз у 1980-х.

У своїх рекламних кампаніях “Вулвергемптон” часто використовує аналогії із вовчою стаєю. Зараз у неї банально немає ватажка. Насамперед, звісно, на полі. Але й за його межами ніби бачиш поруч Махмуда Бхатті та Джеффа Ши, які закликають “стояти на своїх двох”. І в умовах PSR це може не так вже й погано. Водночас, ще важливіше, аніж сорок років тому, не продешевити. Бо результат виходить дуже схожим. Під яким кутом не дивися.

З усіх запитань, що купчяться зараз роєм, на деякі можна зреагувати доволі швидко, інші, можливо, ще якийсь час залишатимуться без відповіді. Адже коли трапляється щось подібне, завжди хочеться миттєво отримати повний список причин, почути, хто і що зробив для такого справді неймовірного досягнення. Масштаби його можна оцінити вже зараз, але наскільки воно піддається аналізу — це вже інше питання. Бо коли клуб із маленького містечка раптом виходить до групового етапу Кубка Лібертадорес, герої мають бути не лише на полі. Хтось же мав запустити увесь цей процес, створити умови для абсолютно казкового злету. Пошук відповідей іноді виявляється цікавішим та повчальнішим за самі відповіді, тож подивимося, що він принесе у цьому випадку.

Де?

Від Сан-Паулу до Мірассола трохи більше чотирьохсот кілометрів на північ. Навіть за мірками штату це містечко на 65 тисяч мешканців є скромним і непримітним. Його поява, 8 вересня 1910 року, не була видатною подією. Йшлося лише про обʼєднання земельних володінь Жоакіма да Кости Пеньї та Вітора Кандіду де Соузи під назвою Сан-Педру да Мата Уна. Вирубку навколишнього густого лісу вправні колонізатори почали ще за кілька днів до цього.

Ця поза всяким сумнівом богоугодна активність зрештою навіть призвела до зміни назви міста. У 1912-му Жоакім Невес запропонував назвати поселення Мірассол, бо, мовляв, як позбулися лісу, то й сонце видно тепер краще. Немає точної версії, як замість португальского girassol у назві зʼявилася частинка mira. Повʼязують це, зокрема, з присутністю в регіоні іспанців.

Ініційоване хвацькими фундаторами руйнування довкілля йшло стрімкими темпами, нові кавові плантації приваблювали робочу силу з інших регіонів штату. Благословенний індустріяльний розвиток вже було не спинити. У 1917-му в Мірассолі відкрили тартак, а ще за три роки там почали виробляти автомобілі. Залишалося тільки дочекатися появи у місті найкращого з усіх винаходів людства.

Хто?

Футбольний клуб “Мірассол” створили 9 листопада 1925 року. Дуже довго він брав участь виключно у місцевих аматорських змаганнях. У 1951-му зіграли у другому дивізіоні чемпіонату штату, але потім знову повернулися до товариських турнірів. Лише 1960-го клуб остаточно перейшов до професіоналізму й одразу ж вийшов із третього дивізіону першості штату до другого.

У 1964-му “Мірассол” раптом обʼєднався з іншим місцевим клубом Grêmio Recreação, Esporte e Cultura (GREC). Пояснення було традиційним. Нова команда буде сильнішою й досягне кращих результатів у чемпіонаті штату Сан-Паулу. Єдиним таким результатом була перемога у третьому дивізіоні 1975 року. А потім клуб пʼять років ніде не грав взагалі через брак ресурсів. У 1981-му “Мірассол” позбувся партнерства із GREC й знову почав виступи у третьому дивізіоні.

Власне, усе подальше життя клубу було повʼязане виключно з третім та другим дивізіонами першості штату. Аж поки, вперше в історії, “Мірассол” не піднявся до Серії А чемпіонату Пауліста. Сталося це 2007 року, й це справді був початок нової ери для “Мірассола”.

Бразильский четвертий дивізіон (Серія Д) формують щороку за результатами змагань у штатах. Тож коли у 2011-му “Мірассол” пробився до чвертьфіналу Паулістау, це означало вихід на загальнонаціональну арену. Тобто, безпосередньо у чемпіонаті Бразилії “Мірассол” вперше зіграв лише тринадцять років тому.

Як?

Не варто забувати ані про вдалі сезони у Паулістау, ані про перші кроки у чемпіонаті країни, однак основою для більш суттєвого прогресу “Мірассола” став трансфер футболіста. У 2017-му Луїс Араужу перейшов із “Сан-Паулу” до “Лілля”. До чого тут “Мірассол”? Саме звідти, так і не зігравши за першу команду, Луїс перебрався до “Сан-Паулу”. У “Мірассолі” завбачливо зафіксували в угоді із “Сан-Паулу”, що у клубу залишається тридцять відсотків прав на футболіста. Тож із загальної суми у 10,5 млн євро “Мірассол” отримав дуже солідну частину.

Звісно, важливо було, як саме клуб використає ці гроші. “Мірассол” вклав їх у зведення нової тренувальної бази. Відкрили її 2018 року. Але ж інфраструктура, зокрема найсучасніша, є у багатьох інших клубах Бразилії. Чому, врешті-решт, саме “Мірассол” здійснив такий стрімкий злет за якихось сім років? І ось тут, вже після історії з Луїсом Араужу, важко назвати одну-дві події, що стали б визначальними для клубу. Навіть доречно згадати слова Крістіана Спікмана, спортивного директора “Сандерленда”: “Не думаю, що успіх можна знайти в одному-двох великих моментах, його можна знайти у рішеннях, які ти приймаєш щодня”.

Схоже, що саме такі щоденні рішення, незадокументовані для історії як трансфер Луїса Араужу, поступово наближали “Мірассол” до цього безпрецедентного сезону. У 2020-му команда піднялася із Серії Д (точніше у 2021-му, бо через пандемію сезон догравали на початку наступного року). У Серії С 2022-го “Мірассол” у надзвичайно напруженій боротьбі виграв перший етап й без поразок пройшов фінальний турнір за вихід до другого дивізіону. У Серії Б команда одразу стала претендентом на підвищення в класі, й вже з другої спроби опинилася серед найкращих клубів Бразилії. Прогноз на цей сезон був одностайним – “Мірассол” миттєво повернеться до Серії Б. Цілком може бути, що так само думав і Моцарт, тож тренер вирішив залишитися у другому дивізіоні й очолив “Курітібу”. (Цього року вони виграли Серію Б.)

“Мірассол” готував до сезону Едуарду Баррока. Після 11 матчів чемпіонату штату (5-1-5) його звільнили. Замінив Барроку Рафаел Ґуанаес. Свого часу він навіть був у молодіжних командах “Корінтіанса” та “Палмейраса”, але потім поїхав навчатися до Сполучених Штатів й вже після повернення до Бразилії зовсім трохи пограв за “Атлетику Жозеенсе”, де його батько був президентом. У 2010-му, у 29 років, Ґуанаес став тренером цієї команди й зрештою вивів її до третього дивізіону чемпіонату штату Сан-Паулу. Пʼять сезонів у “Жозеенсе” були найстабільнішим етапом у тренерській карʼєрі Ґуанаеса. Надалі, навіть якщо робота була успішною, надовго він ніде не затримувався. Із “Сан-Карлосом” Рафаел виграв другий дивізіон Паулістау (2015), із “Вотупоранґенсе” — Кубок Пауліста (2018), із “Сампайю Корреа” — чемпіонат штату Мараньяу (2021). Навіть якщо додати друге місце у чемпіонаті Бразилії із молодіжною командою “Атлетику Паранаенсе”, навряд чи призначення Ґуанаеса помітили десь за межами Мірассола. Так, зафіксували, повідомили про нього, можливо, в очікуванні швидкої відставки. Футбольна Бразилія навіть уявити не могла, що на неї чекає.

Одним із творців цього дива є Жунінью Антунес, віце-президент “Мірассола”. Більшість тих самих щоденних рішень приймав він. Запрошував тренерів та гравців. Виплекав справжній колектив однодумців, згуртований, що на полі, що поза ним. У “Мірассолі” немає якихось видатних футболістів, за якими стоятимуть черги у міжсезоння. Найпевніше, що якщо хтось із них перейде до відомішого клубу, то загубиться там серед іменитіших партнерів. А у “Мірассолі” кожен із них був помітною фігурою.

Дехто із футболістів “Мірассола” вже пограв у грандах. Голкіпер Валтер, наприклад, майже сім сезонів свого часу провів у “Корінтіансі”. На початку цього року він вже думав про завершення карʼєри. Зараз, у 38, відіграв чи не найбільш памʼятний у житті чемпіонат.

Лівий захисник, 36-річний Рейналду, виступав за “Сан-Паулу” та “Ґреміу”, й теж, здавалося, перейшов до “Мірассола”, щоб “догравати”. У цьому чемпіонаті він забив 13 мʼячів, на три більше, аніж за чотири попередніх сезони.

Півзахисник Даніелзінью (31) ще на самому початку карʼєри зіграв пару матчів за “Атлетику Мінейру”, але потім перебирався з одного скромного клубу до іншого, й навряд чи вже міг мріяти про Лібертадорес.

Усе це різнобарвне товариство Ґуанаес перетворив на ефективну, чудово вишколену команду. Навіть у деяких програних матчах у діях “Мірассола” можна було відзначити щось позитивне. Поступалися, до речі, тільки на виїзді. На своєму стадіоні “Мірассол” здобув кілька яскравих перемог над грандами. І завдяки добре продуманому пресингу, і завдяки хорошому поєднанню контратакувальної гри із вмінням вести позиційний напад.

Що далі?

Ґуанаес підписав новий контракт. Це ще не означає, що він буде на чолі команди у першому матчі наступного сезону, однак після всього, що вже вдалося зробити, йти з “Мірассола”, якою б спокусливою не була б пропозиція, мабуть, не варто. Те саме стосується й більшості гравців. Усі разом вони зробили дещо особливе. І зараз на них чекає значно насиченіший, але водночас і значно вимогливіший сезон. Це виклик, який треба прийняти кожному, від Жунінью Антунеса до третього голкіпера. Зрозуміло, що тягар може виявитися заважким. Значно потужніша на рівні свого штату “Форталеза”, яка була однією із найцікавіших команд минулого сезону й грала Лібертадорес-2025, лише щойно вибралася із зони вильоту й ще не гарантувала собі місце у Серії А на наступний рік.

Але участь у Кубку Лібертадорес також принесе “Мірассолу” непогані гроші. А ми вже знаємо, як вони вміють інвестувати.

Не скажеш, що цього не повинно було бути взагалі. Навпаки, вірогідність цих подій була доволі високою. Значно краще за будь-який xG їх могла передбачити колективна памʼять багатьох поколінь, спільний досвід розчарувань, вервечка невдач, яка спричинила появу оманливо заспокійливого терміну glorious defeat. Чи може поразка бути славною? Іноді. Бо справді буває так, що попри всі зусилля мʼяч відмовляється залітати у сітку й піди зрозумій його примхливу вдачу. Та все ж, коли поразок (або нічиїх, що нічим від поразки не відрізняються) стає дедалі більше, епітет “славний” вже більше схожий на знущання.

Саме тому, все це дійсно мало статися, але зовсім не так. Бо це Шотландія пропускає вирішальні мʼячі у компенсований час, це Шотландії забивають з центра поля. Слово “збірній” тут навіть не потрібне. Адже відбуваються усі ці прикрощі не лише з командою, а з усією маленькою країною, що підтверджує свою самість на футбольному полі, нагадує світу про своє існування участю у змаганнях континентального та світового рівнів. І кожна невдача зачіпає гордість, пече й дошкуляє, але ніколи не позбавляє надії та якогось особливого, навсупереч долі, оптимізму. Того оптимізму, що жене десятки тисяч уболівальників за тридевʼять земель. Тому що їм здається, чи то пак, вони впевнені, що там нарешті може статися щось надзвичайне, й вони мають бути самовидцями цієї знаменної події. Заради цього ж вони заповнюють стадіон на домашніх зустрічах. Й переважно повертаються додому розчарованими.

Тож матч проти Данії мав скластися інакше. Як власне він складався до компенсованого часу. Шотландцям був потрібен конкретний результат, але він знову вислизав, як і багато разів до цього, особливо у відборі на чемпіонат світу. Після візиту на французький Мундіаль Шотландія зіграла у кваліфікації 57 матчів, виграла 25 із них. Цифри, що, може, й виглядають не так вже й погано. Але лише одного разу набраних очок вистачило, щоб вийти у плей-оф. Щоб програти там збірній України, експерту з поразок у плей-оф. Однак ще до цього, скільки було драматичних та болісних спогадів?! Від голу Ван Бюйтена на 90-й хвилині в домашньому матчі з Бельгією в березні 2001-го (2:2, Шотландія вигравала 2:0) до голу Гаррі Кейна на третій компенсованій у червні 2017-го (Лі Ґріффітс оформив дубль на 87-й та 90-й у відповідь на гол Окслейд-Чемберлена. Цих двох втрачених очок вистачило б для виходу до плей-оф).

Матч із данцями відрізнявся ціною та статусом. Особиста зустріч із головним конкурентом, ніяких додаткових підрахунків. Виграй та гарантуй собі повернення на чемпіонат світу. Залишитися мав тільки один, і підсумок міг бути тільки один. І до нього все невпинно наближалися, аж поки не сталося якесь викривлення реальности. Хтось скаже, що воно почалося з голу МакТомінея через себе, але це якраз чудово вкладалося у канву glorious defeat. Мовляв, навіть після такої краси вони примудрилися все прохухати.

Та все ж дивне, як написав би Едуардо Сачері, почалося згодом. Гол Тірні, забитий естетським, вивіреним ударом, сколихнув Всесвіт, зазіхнув на споконвічні його закони; маленька країна повстала проти своєї невибагливої ролі веселого невдахи, згадала, що це вона вчила цілий світ грати у футбол (забудемо зараз на хвилинку, що тих, кого в Англії шанобливо називали Scotch Professors, вдома нарекли “зрадливими негідниками”). Гол МакЛіна став зайвим підтвердженням того, що мільйони молитов, які злітали до неба від початку цього століття, мабуть- таки, досягли адресата. Хотілося б звісно, щоб спрацьовувало швидше, але хто на це нарікатиме у розпал святкувань?

Післясвяткове похмілля зазвичай притлумлює ейфорію, й за кілька днів після перемоги над данцями хтось, може, і згадав, як шотландцям велося на чемпіонатах світу. Якщо коротко – не дуже. Так ніби успіх у кваліфікації все одно має стати прелюдією до неочікуваної (виключно самими шотландцями) невдачі. Власне, два чемпіонати Європи (в обох випадках вийшли через плей-оф) збірна під керівництвом Стіва Кларка провела саме так. Одне очко у групі, поразка у третому турі, коли хоч якісь шанси пройти далі ще залишалися. Але Шотландія з групи не виходила ніколи. Ані на Євро, ані на чемпіонаті світу. За останні майже 70 років це вдавалося збірним Вельсу, Північної Ірландії та Ірландії, які, може, теж не відвідують ці форуми із переконливою регулярністю, але принаймні мають хоч якісь приємні спогади. Шотландці натомість памʼятають лише поразки, які точно ніхто славними не назве.

Тому глибина екзістенціяльної значености голу Тірні стане зрозумілішою влітку наступного року. Чи це Всесвіт раптом втратив пильність і дозволив собі випадковий ляпсус, чи це насправді настає час чогось нового та незвіданого для шотландської збірної. Можна, звісно, поглузувати над тим, що цим новим буде банальний вихід із групи. Але маленька країна готуватиметься до мандрівки із тим самим привабливо дратівним безпідставним оптимізмом. Інакше вони не вміють, та й не хочуть. Якби було інакше, то й вони були б кимось іншими. А цього шотландці не можуть собі дозволити ніколи.

Єдиним, хто відзначив, що відбувалося щось дивне, був Пелука. Він дуже любить птахів й тому помітив, що вони вже якийсь час не літають і не співають. До того ж Пелука – воротар, а це єдина позиція, на якій у тебе є час подумати, хіба що саме у цей момент тебе не обстрілюють ударами один за одним. А може бути, що Пелука нам це наплів, і вже як все трапилося, проголосив себе єдиним, хто помітив певні містичні знаки.

Read more

Після фінального свистка сприймати результат матчу можна було лише з іронією. А як інакше, коли “Селтік” поступився 0:1 гібралтарській команді? Зрозуміло, що у матчі-відповіді “Селтік” спокійно відігрався, однак дебют Брендана Роджерса запамʼятався курйозною поразкою. Вона, врешті-решт, так і залишилася темою для питання у квізі, не більше. У тому сезоні (2016/17) “Селтік” виграв усі внутрішні трофеї й не програв жодного матчу. Проте сам факт зустрічі з “Лінкольн Ред Імпс” вже у липні, у другому раунді кваліфікації Ліги Чемпіонів, нагадував про інший аспект не лише для “Селтіка”, а й для кожного шотландського клубу. Чемпіон країни вже міг лише мріяти про гарантоване місце у груповому турнірі й це був наслідок результатів шотландських команд у попередніх сезонах.

Того літа “Селтік” пройшов ще двох суперників, щоб потрапити до групи. І вже у першому турі програв 0:7 на “Камп Ноу”. Згодом навіть двічі зіграли внічию із “Ман Сіті”, але навіть не йшлося про боротьбу за вихід із групи. У сезоні 2017/18 команда Роджерса знову взяла три трофеї, оновила давні рекорди (безпрограшна серія сягнула 69 матчів), а у єврокубках було 0:5 та 1:7 від ПСЖ, 0:3 від “Баварії”. Наступного сезону “Селтік” поступився АЕК ще у кваліфікації Ліги Чемпіонів, а вдома виграв Кубок Ліги й впевнено рухався до чергового титулу, коли Роджерс пішов до “Лестера”.

Контрастність результатів вже тоді дуже добре відображала місце “Селтіка” у новій футбольній ієрархії континенту. Процеси запущені справою Босмана вже стали невідворотними. Вчорашні чи позавчорашні трофеї мали сентиментальну цінність, але доступ до найголовнішого став коштувати надзвичайно дорого. У сезоні 1966/67 чемпіонат Шотландії може й поступався в чомусь Серії А, але це не завадило “Селтіку” обіграти “Інтер” у фіналі Кубка Чемпіонів. А вже у цьому столітті вихід “Селтіка” та “Рейнджерс” (двічі) до фіналу Кубка УЄФА/Ліги Європи був майже максимумом сподівань для шотландських клубів. Другий, а згодом і третій за рангом турнір більше відповідали їхнім фінансовим можливостям. Ліга Чемпіонів все одно вабила найбільше завдяки кращим призовим, та варто було до неї потрапити, як результати нагадували про суворі реалії. Після сезону “Селтік” двічі зіграв у груповому турнірі, виграв один матч із дванадцяти й ще три закінчив внічию.

Вдруге це було вже після повернення Роджерса. У тому сезоні (2023/24) “Селтік” виграв дубль й, здавалося, що все може піти за звичним сценарієм — команда домінуватиме вдома й буде не надто конкурентоспроможною в Європі.

Аж раптом сталося дещо несподіване минулого сезону. Чергове переформатування ЛЧ, разом із появою третього турніру, влаштовували зовсім не для того, щоб посприяти шотландським клубам, але побічні позитивні ефекти є навіть у таких випадках. Виявилося, що шотландці набрали достатньо очок (насамперед завдяки виходу “Рейнджерс” до фіналу ЛЄ), щоб чемпіон країни отримав місце у Фазі Ліги без кваліфікаційних матчів. Ще й жереб визначив першим суперником братиславський “Слован”. Домашня перемога 5:1 нагадала зовсім інші часи. У наступному турі 1:7 у Дортмунді, може, й вгамували передчасний оптимізм, але надалі “Селтік” грав достатньо впевнено й поступився лише “Астон Віллі” у заключному матчі першого етапу.

Справжньою “подорожжю у часі” стала дуель із “Баварією”. До останніх секунд “Селтік” боровся за вихід до однієї восьмої. Це було справді рідкісне явище, але вболівальники сприйняли матчі з мюнхенцями як натяк на щось краще, щось багатонадійне. Вони не сумнівалися, що вагомі інвестиції у склад допоможуть зробити у Європі більше. Натомість “Селтік” провів непереконливу трансферну кампанію, поступився “Кайрату” у кваліфікації ЛЧ (гарантованого місця у Фазі Ліги вже не було), а Брендан Роджерс вдруге залишив клуб.

Цього разу обставини прощання суттєво відрізнялися. У 2019-му вболівальники проголосили Брендана зрадником, й не всі, й не одразу сприйняли його повернення два роки тому. Зараз вони вже були на боці тренера, який нехай і завуальовано, дорікав керівництву за “скнарість”. Саме тому на ці звинувачення вирішив відреагувати навіть Дермот Десмонд. Його заява була і несподіваною, й закономірною водночас. Але для того, щоб краще зрозуміти її контекст, слід повернутися у 1994-й рік.

Президентом “Селтіка” тоді був Кевін Келлі, небіж сера Роберта Келлі, який очолював клуб з 1947-го до 1971-го і в свою чергу був сином Роберта Келлі, першого капітана “Селтіка”, одного із колишніх президентів. Секретар клубу і найбільший тоді акціонер — Крістофер Вайт, чиї дід та батько очолювали клуб до та після Роберта Келлі. Родини Келлі та Вайтів накопичили чимало акцій “Селтіка”, тож їхній вплив був суттєвим, й відсунути їх від керма було практично неможливо, попри те, що клуб переживав скрутні часи. У сезоні 1993/94 “Рейнджерс” виграє свій шостий із девʼяти титулів поспіль. “Селтік” нічого не міг зробити з цією домінацією одвічного суперника, однак до немічности на полі додалася ще одна проблема за його межами. Звіт судді Тейлора після трагедії на “Гіллсборо” зобовʼязував усі британські клуби елітних дивізіонів повністю обладнати свої стадіони місцями для сидіння. Усі роботи потрібно було закінчити до старту сезону 1994/95. На той момент, зведена на початку 1970-х центральна трибуна була найсучаснішою на стадіоні. Усі інші простояли без серйозних змін ще з ХІХ століття.

Після публікації звіту Тейлора до ради директорів “Селтіка” у травні 1990-го додали колишнього лорда-провоста Глазго Майкла Келлі та забудовника Браяна Демпсі. Як справжній забудовник Демпсі миттєво запропонував перебратися на новозведений стадіон. Будувати арену, згідно із його планом, мали у Робройстоні, на землі, що частково належала саме Демпсі. Майклові Келлі це не дуже сподобалося й вже через пʼять місяців він, за підтримки Кріса Вайта, організував усунення Демпсі з ради директорів. Нічого дивного, що Демпсі хутко “пішов у опозицію” й почав відвідувати зібрання вболівальників, на яких вони вимагали змін. Потроху він збирав прибічників у раді директорів й до того нудні зібрання акціонерів вже у 1992-му перетворилися на жорсткі протистояння керівництва й так званих “бунтарів”. З допомогою фінансового консультанта Девіда Ло “бунтарі” скуповували акції клубу в Шотландії, але також шукали підтримки за кордоном, зокрема серед нащадків перших акціонерів клубу.

У 1992-му керівництво “Селтіка” призначило фінансовим директором Девіда Сміта, давнього друга Крістофера Вайта. Сміт одразу ініціював угоду між членами ради директорів не продавати акції “стороннім особам” упродовж наступних десяти років. Це була перша реакція на активність бунтарів, яким все ще не вистачало акцій для контролю над клубом. І це рішення по суті заблокувало їхні спроби хоч щось змінити у клубі. А зміни були необхідними не лише через невдачі на полі. Клуб неминуче наближався до фінансової руїни. Борги наближалися до позначки у 5 мільйонів фунтів.

Тоді ж, перед екстренним зібранням акціонерів 1992-го, знову нагадав про себе Фергюс МакКанн. Уродженець Стірлінга, який перебрався до Канади й став там успішним бізнесменом, уперше запропонував підтримку керівництву “Селтіка” ще у 1988-му. Однак щоразу він наштовхувався на уїдливе запитання: “Коли Ви повертаєтеся до Монреаля?”. У 1992-му МакКанн виклав журналістам свій план порятунку “Селтіка”. Сімнадцять мільйонів фунтів інвестицій: пʼять — від продажу акцій вболівальникам, пʼять — від інвесторів, сім — із його особистих статків. Але реакції знову не було, ще рік й тоді вже Фергюсу довелося діяти.

Під час сезону 1993/94, після поразки 6 жовтня на виїзді від “Сент-Джонстона” пішов у відставку Ліам Брейді. У наступному матчі, поки клуб домовлявся з Лу Макарі, командою керував Френк Коннор. “Селтік” обіграв вдома “Данді” 2:1 на очах всього лише 17 тисяч глядачів. Це була перша домашня перемога у сезоні. Наступного місяця відбулися чергові збори акціонерів. Якщо до цього МакКанн підкреслював, що він не на боці керівництва, ані бунтарів, то зараз вже разом із бунтарями активно переконував “захищених” пактом про непродаж акцій власників погодитися на інвестиції в клуб. Але вони вперто відмовлялися. Щодо плаваючої застави, яку мав на той момент Bank of Scotland над клубом, й відповідно міг заволодіти усім майном “Селтіка”, якби клуб збанкрутував, Майкл Келлі заявив, що “це є у багатьох компаніях, банкам подобаються такі штуки”.

Восени 1993-го МаКанн вже пропонував майже 18 мільйонів фунтів інвестицій. Його пропозиція мала отримати дві третини голосів, однак набрала лише 50%. Падіння “Селтіка” тривало. Першого січня 1994-го у домашньому дербі команда поступилася 2:4 (два мʼячі забив за “Рейнджерс” Олексій Михайличенко, ще один — Олег Кузнєцов). Протести проти керівництва були у розпалі. Троє вболівальників вискочили на поле під час матчу, ще один жбурнув у ложу директорів батончик Mars, хтось кидав монети. Після цього “Селтік” програв ще й “Партіку” та “Мазервеллу” в чемпіонаті, а потім “Мазервеллу” ще й у Кубку.

Протести вболівальників не обмежувалися лише жбурлянням шоколадок. Тоді вже мала достатню вагу організація Celts for Change. Організований нею марш до центрального офісу Bank of Scotland мав широкий розголос, але найсерйознішою акцією, яку планували Celts for Change, був повний бойкот матчу проти “Кілмарнока” 1 березня 1994 року. Нехай не всі вболівальники підтримали цю ініціятиву, навіть офіційна цифра у 10 882 глядачі була жалюгідно низькою. До того ж дві тисячі з них були вболівальниками гостей.

За кілька днів до матчу із “Кілмарноком” керівництво клубу зробило відчайдушну спробу врятувати ситуацію. Девід Сміт оголосив, що “Селтік” випустить 30 тисяч акцій і це принесе від 4 до 6 мільйонів фунтів. Також він запропонував усім бунтарям теж інвестувати у клуб, але попередив, що це не означатиме, що будь-хто з членів родин керівників не лізтиме у справи “Селтіка”. Також він заявив, що клуб готовий відродити заморожений на той момент проєкт будівництва нового стадіону в Камбусланзі. За словами Сміта, 20 мільйонів фунтів на будівництво мав виділити швейцарський банк Gefinor. Щоправда, прискіпливі журналісти швидко зʼясували, що у цій фінансовій установі нічого про це не знали.

Водночас марш вболівальників до офісу Bank of Scotland не залишився непоміченим у фінансовій установі, що знала про клуб та його борги абсолютно все. Керівник банку Рауленд Мітчелл особисто завітав до клубу після прес-конференції Сміта й вимагав, щоб члени ради директорів дали особисті гарантії, включно з їхніми акціями, як форму забезпечення боргу клубу. Мітчеллу намагалися втелющити нашвидкуруч переглянуті умови випуску акцій, але це не справило на нього враження й зустріч Мітчелла з Кевіном Келлі та трьома іншими членами ради директорів 3 березня 1994-го була короткою. Він дав їм час до полудня 4 березня. Якщо клуб не знайде мільйон фунтів, почнеться процедура банкрутства.

З переляку Келлі звільнив Девіда Сміта та Кріса Вайта й разом із присутніми членами ради директорів проголосував прийняти план інвестицій Фергюса МакКанна на умовах, які бунтарі пропонували ще у листопаді. Банк погодився мати справу виключно із МакКанном, а це зірвало цікаву оборудку Сміта, Вайта й Майкла Келлі, які були готові продати свої акції за 3,6 мільйона фунтів групі Weisfeld. МакКанн, натомість, завжди наполягав, що ніхто з чинних директорів не отримає від нього “навіть найхирлявішого пенса”. Також зіграв проти Сміта ним же ініційований пакт. Кевін Келлі та ще троє директорів заблокували продаж акцій Weisfeld.

МакКанн прибув до Глазго 4 березня о 09:30 ранку. Технології початку 1990-х ще не дозволяли переказувати кошти за лічені секунди, тож знадобився час, аби переконатися, що відправлені ще до вильоту до Шотландії гроші дійшли за призначенням. Врешті-решт МакКанн зʼявився в офісі Мітчелла з чеком на мільйон фунтів за вісім хвилин до дедлайну.

Якщо МакКанн був “обличчям” нового керівництва, то “гаманцем” став ірландський мільярдер Дермот Десмонд. Він надав значні суми як для уникнення банкрутства у 1994-му, так і для розвитку інфраструктури клубу. Саме він став найбільшим акціонером “Селтіка”, коли МакКанн продав свої акції у 1999-му. Саме він відтоді став людиною, яка, на думку вболівальників, “недостатньо” витрачає на трансфери.

Попри те, що МакКанн відомий тим, що може залишити тисячу фунтів чайових у ресторані, він також вміє рахувати кожен пенс, коли йдеться про його улюблений клуб. І не тому, що він такий скнара, а тому, що він добре памʼятає, від чого довелося рятувати “Селтік”, а зараз має ще й приклад “Рейнджерс”, якому не вдалося уникнути банкрутства і потім довелося підніматися із четвертого дивізіону. Тому, як би не тиснули на МакКанна, він ніколи не витрачатиме гроші на одчай душі, заради, особливо зараз примарного, “успіху” в Лізі Чемпіонів. Торік “Селтік” оновив свій трансферний рекорд. За Арне Енґелса віддали 11 мільйонів фунтів. Для Десмонда найкращим результатом є солідна сума на банківському рахунку. І також він може нагадати, що коли вони із МакКанном врятували клуб, “Рейнджерс” випереджав “Селтік” за кількістю титулів (44:35), а зараз у обох команд по 55 чемпіонств. Тобто рахунки футбольних матчів за цей період частіше теж були на користь “Селтіка”, особливо за два етапи Брендана Роджерса.

Чи задовольняє це вболівальників. Вочевидь, що не повністю. Їм все одно хочеться гучніших успіхів у єврокубках. І Десмонд спокійно реагує на ці забаганки. Він якось сказав, що “якби я вірив газетам, то вже був би банкрутом”. Що його справді роздратувало, то це слова Роджерса після поразки на полі “Данді”: “Якщо тобі дають ключі від Хонди Civic, ти не керуєш нею ніби це Феррарі”. Раніше, після вильоту з Ліги Чемпіонів, критика трансферів клубу була мʼякшою: “Я завжди вважаю, що інвестиції це чудово, але вони мають бути вчасними. Ми продемонстрували наш прогрес у минулому сезоні. Але треба рухатися далі. Останнє, що ти хочеш зробити у футболі, це спровокувати власний стрес”.

Зрештою Десмонд назвав усі ці заяви “бажанням однієї людини прикрити себе за рахунок інших”. Коли Роджерс пішов у 2019-му й вболівальники називали його Іудою, Десмонд не сказав про тренера жодного поганого слова. Зараз ситуація була зовсім іншою. Він вкотре змушений був нагадати, що нікому не дозволить ставити під загрозу фінансову стабільність клубу.

Яким би шляхетним не було це бажання, чи не кожен тренер, якщо він звісно забезпечуватиме перемоги у внутрішніх турнірах, прагнутиме у єврокубках чогось схожого на виступ у минулому сезоні. І “Селтіку”, якщо це взагалі зараз можливо, потрібно знайти баланс між цими бажаннями.

Є кілька факторів, що можуть ускладнити процес порозуміння між керівництвом, тренером та вболівальниками. Найочевидніший — національний чемпіонат. Десмонд давно виступав за будь-яку можливість змагатися в одному турнірі з англійськими командами й відповідно заробляти на іншому рівні. Але це утопія, що не стане реальністю. Яким би “простим” не здавався для команди шотландський елітний дивізіон, він залишатиметься єдиним способом потрапити до турнірів, в яких можна отримати значно більше за телевізійні права. Адже із продажем абонементів та квитків проблем у “Селтіка” немає. У цьому сезоні на кожному матчі чемпіонату було понад 58 тисяч глядачів. А от два вже зіграних вдома поєдинки Ліги Європи зібрали на 10-12 тисяч менше. Цифри можуть здатися трохи парадоксальними, але вони радше показують, що наркотична дія ЛЧ поширюється на шотландських вболівальників доволі специфічно. Вони не втрачають бажання ходити на матчі свого чемпіонату. (Шотландія взагалі кілька років поспіль залишається першою у Європі за відсотком населення, що відвідує стадіони.) Проте, схоже, що вони вважають Лігу Європи не настільки вартою уваги.

І це другий момент, який важливо прийняти усім, хто повʼязаний із клубом, особливо емоційними тенетами. Навіть якщо команда з будь-яких причин не потрапляє до Ліги Чемпіонів, це не потрібно сприймати як трагедію й зіпсований сезон у єврокубках. Бо навіть нещодавній досвід “Рейнджерс” демонструє, що інші євротурніри залишають “трохи” більше надії на прохід далі однієї восьмої. Тож можна трохи побідкатися за втраченими прибутками ЛЧ, але потім сфокусуватися на новому завданні. Бо якщо продовжити журитися, то клуби, краще налаштовані саме на цей турнір (наприклад “Мідтьюлланн”), обігруватимуть “Селтік” без проблем.

І ще один важливий фактор, в якому, мабуть, більше гнучкости потрібно від Десмонда та інших керівників клубу. Трансфери. Як, коли, і, найголовніше, за скільки. Ніхто не очікує, що кожен центральний захисник виявиться новим Ван Дейком, а форвард — Ларссоном. І важко сперечатися, коли Кюна купують у січні минулого року за 3 мільйони фунтів, а вже цього літа продають за 19 мільйонів євро. Але коли немає напоготові очевидної заміни, коли гравці справді зʼявляються в останній момент, жодному тренеру це не сподобається.

Дермот Десмонд дуже багато зробив для “Селтіка”. Зараз, коли він сам став ціллю вболівальницького гніву, всім у “Селтіку” дуже важливо зрозуміти, як саме він може зробити “більше”. Бо поки що кожен вкладає у це слово щось своє.

Всюди були помітні ознаки нещодавніх гульок. Недоїдки, напів порожні пляшки, розгардіяш навколо. Господарів вілли знайти було неможливо. Вони десь відлежувалися, у їхніх головах гуло свято, а все із ним не повʼязане здавалося нецікавим та непотрібним. Їм хотілося знову відчути насолоду від нескінченної вечірки, а пропонували щось буденне, те, що їх вже не приваблювало.

Так, парадокс якраз у тому, що до певного моменту, в матчах національної першости, “Астон Вілла” Унаї Емері була зосередженою, мобільною, цілеспрямованою. Та варто було команді завдяки усім цим рисам потрапити до Ліги Чемпіонів, як вже минулого сезону у багатьох поєдинках АПЛ “Вілла” немов “запізнювалася” на гру, діяла мляво, рухалася за інерцією й, зрозуміло, що втрачала очки. Лише до та після зустрічі з “Янґ Бойз” у першому турі ЛЧ бірмінгемці виграли обидва матчі чемпіонату (й в одному з них поступалися “Вулвз” до 73-ї хвилини). Надалі тури до та після прийому чергової дози “свята” принесли команді лише дві перемоги у тринадцяти матчах. Спроби виправити становище навесні ледь не закінчилися успіхом, але місце у ЛЧ цього сезону “Астон Вілла” втратила ще під час безумовно дуже важливих восьми турів “фази Ліги”, що мали відсіяти аж дванадцять команд із тридцяти шести.

Популярне пояснення, що команді, мовляв, бракує ресурсів вдало виступати у кількох турнірах одночасно, ніби напрошується й у цьому випадку. Однак перед тим, як його беззастережно застосувати у цьому конкретному випадку, слід згадати про кілька нюансів. Перший із них повʼязаний безпосередньо з бірмінгемським клубом, власники якого за своїми статками майже на чотири мільярди доларів випереджали у липні, наприклад, власників “Ліверпуля”. Й обидва вони не проти були витрачати на команду ще більше заради того, щоб вона стала “завсідником” Ліги Чемпіонів. Тут би поплескати в долоні, розчулено пустити сльозу від цього зворушливого бажання двох людей поділитися часткою своїх майже девʼяти мільярдів доларів заради клубу зі славною історією.

Але не виходить. І справа навіть не у божевільному відсотку прибутків “Вілли”, що витрачався на зарплати футболістів. Сезон у Лізі Чемпіонів суттєво збільшив прибутки й загальний відсоток, навіть із урахуванням бонусів, може опинитися нижче девʼяноста. Хибним видається сліпа віра власників різних клубів, не лише “Вілли”, що гроші від ЛЧ виправдають будь-які витрати, якими б екстравагантними вони не здавалися.

Це все подається як “амбіції”, мабуть, такі самі, що й у “Лідса” на початку 2000-х. Амбіції, що призвели до тривалого занепаду клубу (включно з вильотом до третього дивізіону). Тоді теж керівництво “Лідса” вважало, що Ліга Чемпіонів оплатить все.

За цей час Ліга Чемпіонів стала наркотиком, на який простіше підсісти (навіть пʼята команда чемпіонату отримує свою дозу), а наслідки, як переконалася “Вілла” минулого сезону, можуть бути нехай і не настільки руйнівними, як для “Лідса”, але їхнього впливу достатньо, щоб змінити характер команди у матчах чемпіонату.

Нехай і пізніше, аніж це було потрібно, УЄФА та національні Ліги схаменулися й запровадили хоч якісь методи фінансового контролю. Як на це реагують власники з “амбіціями”, зокрема “Астон Вілли”? Вони скаржаться. Не дають, мовляв, викинути ще кілька сотень мільйонів на трансфери та зарплати. А якщо б дозволили, то ми б їм усім показали. Навіть деякі футболісти “Вілли” як папуги повторювали цю тезу влітку. Й захопилися цим настільки, що почали сезон наче з похмілля? Свій перший гол у чемпіонаті бірмінгемці забили на шістдесят сьомій хвилині пʼятого туру. Команда набрала три очки й гордовито розташувалася у зоні вильоту. Гра знову була інертною, сірою, позбавленою будь-якого сенсу. Унаї Емері гримасував край поля, дихав вогнем під час телевізійних післяматчевих інтервʼю, проте апатія на полі вже починала здаватися хронічною та нездоланною.

Активно заговорили про інший нюанс, повʼязаний вже безпосередньо зі складом. Переважна більшість гравців основи були в команді, коли Емері очолив “Віллу” три роки тому. А це ж може означати, що цей склад вперся у стелю, тому й власники так хочуть інвестувати у нових виконавців, а їм не дають розгулятися. Зрозуміло, що у футболі таке можливо. Коли команда піднімається на нові висоти, комусь справді банально забракне “кисню” і знадобляться витриваліші для того, щоб ці висоти підкорити.

Питання було у тому, наскільки це стосувалося конкретних футболістів конкретної команди. Бо все ж таки йшлося про гравців, які добряче поганяли у чвертьфіналі майбутнього переможця ЛЧ. Отже вони, по-перше, дійшли до цієї стадії, по-друге, гідно протистояли серйозному супернику. І до того ж із середини лютого до середини квітня “Вілла” програла у всіх турнірах лише двічі. Тобто була здатною сфокусуватися на більш ніж одному завданні.

І це означає, що не варто шукати причини у традиційних для футбольного лексикону поясненнях, які, немов заморожену їжу, достатньо лише “розігріти” - і “продукт” готовий до вжитку. Безумовно, роздутий до непристойности континентальний турнір, що вміло експлуатує магію давніх єврокубкових вечорів, може висмоктати чимало емоцій, бо візити “Баварії” й навіть “Болоньї” (перемоги у обох матчах) могли здатися приваблівішими, загадковішими, аніж поєдинки з “Іпсвічем” чи “Борнмутом”. Але ж потім “Вілла” впоралася з цією маною лише для того, щоб повернутися до аморфного стану на початку нового сезону.

Відхід Мончі у вересні частково пояснювали хаотичним характером літнього трансферного вікна для бірмінгемців, але швидке призначення Роберто Олабе підкреслило, що до прощання з Мончі клуб був готовий. І зрештою, після невдалих пʼяти турів, все так чи інакше залежало від людини, що власне й стала надихачем усіх свіжих успіхів “Астон Вілли”. Як іронічно зазначив один із авторів сайту Athletic: “Тренери так багато скаржаться на брак трансферів, а, може, їм варто спробувати зайнятися тренерством?” Принаймні восени, коли про трансфери вже не йшлося, нічого іншого Унаї Емері не залишалося. А у цьому він, як не крути, є майстром. Відродження “Вілли” почалося з домашнього матчу проти “Бернлі”. Так, до цього ще були перемоги над “Болоньєю” (цього разу вже у Лізі Європи) та “Фулемом”, але у цих матчах, особливо проти лондонців, ще вистачало поганих симптомів, які нагадували осінь минулого року. А ось у грі з командою Скотта Паркера “Вілла” повернулася до схеми, з якої Емері починав. Доволі умовні 4-4-2, без чітко виражених флангових півзахисників та з парою форвардів, один із яких може зміщуватися на фланг. Оскільки гості не планували закриватися на своїй половині, бірмінгемці утворювали приємну для ока конструкцію 6-2-2, яка дозволяла після відбирання мʼяча біля власного штрафного різко переходити у контратаку. Саме такий випад призвів до першого голу. Надалі ж розташування гравців “Вілли” та чіткіший перехід від однієї фази гри до іншої дедалі більше нагадували перші місяці роботи Емері. Команда переважно із тими ж футболістами у складі, що й три роки тому, знову дихала на повні груди, знову могла добре оцінити ситуацію, була врешті-решт “присутньою” на полі з самого початку матчу, навіть якщо швидко пропускала (виїзний матч проти “Тоттнема”). Поразки у Девентері та Ліверпулі сприймаються за таких обставин без особливого трагізму. Команда загалом та деякі гравці, насамперед Морґан Роджерс, оживають на очах. Єдине, що має зараз непокоїти (?) це місце у таблиці. “Вілла” впритул підібралася до “заповітної” зони Ліги Чемпіонів. Що це може означати ми побачили торік. Усім довелося докласти зусиль, щоб позбутися післясвяткого синдрому. Аби лише вони не були марними.

Таблиця ніколи не бреше. Алекс Фергюсон любив повторювати цей давній трюїзм, особливо, якщо його команда очолювала цю таблицю за підсумками сезону. Згодом нам почали доводити, що банальної таблиці замало, що існує ще якась, прихована істина, яку відображає таблиця “очікуваного” результату, й це, мовляв, має бути взірцем та критерієм оцінювання. Однак, хто б як не дивився на рядки з назвами команд та цифрами, таблиця все одно залишається точкою відліку для будь-якої розмови, для міркувань, суперечок, спогадів й неминучої “якбитології”. Також, принаймні під час сезону, вона, як не дивно, може бути джерелом того, що за суттю своєю повинна заперечувати. Коли позаду лише кілька турів, коли фінішна стрічка ще навіть не бовваніє в далині, таблиця може брехати. Або ж хоч трохи підбріхувати. Соромʼязливо, ніби говорячи “чесно кажучи” перед тим, як збрехати, вона свідомо вводить в оману, насамперед тих, хто хоче повірити у ці побрехеньки, й шукатиме аргументи на їхню користь.

Чому в це хочуть вірити? Можливо, тому що підсвідомо прагнуть більшої непередбачуваности, більшої відкритости у турнірі, створеному свого часу заради шести клубів? Бо, мабуть, справді цей потяг до самооблуди притаманний вболівальникам усіх інших команд, приречених на чи то нехай комфортне, але переважно безрадісне життя у середині таблиці (як не крути, цифри 10-14-14 на фініші сезону навряд чи є приводом для святкувань), чи на виснажливі, відчайдушні спроби не втратити місце під столом, з якого падають “крихти”, що в інших місцях є нечуваними статками.

Тому наприкінці жовтня від таблиці, може, й варто вимагати брехні, бо це означає не лише те, що барахлить хтось із так званих грандів, а й те, що несподівано добре ведеться комусь до того непримітному, або ж, як у випадку із “Сандерлендом”, комусь, хто сам скуштував, нехай і давно, смак титулів, хто сам був серед “обраних” й досі за кількістю чемпіонських титулів стоїть поруч із “Челсі”. З цієї точки зору візит на “Стамфорд Бридж” набував особливого символізму.

Це був перший суперник, що мав серйозно перевірити “Сандерленд” після непоганого старту. У попередніх матчах, насамперед на своєму полі, команда Режиса Ле Брі виглядала зосередженою, готовою боротися до кінця за будь-яких обставин. Новачки, що майже масово замінили тих, хто виводив команду із Чемпіоншипа, вговталися доволі швидко, а перемоги над командами, що можуть стати конкурентами у боротьбі за виживання, сповнювали, ніде правди діти, надіями на брехню. “Челсі”, навіть із його кадровими проблемами, був опонентом, що мав ці надії розвіяти, повернути до реальности, й взагалі усіляко познущатися над новоприбулими.

Стартовий склад “Сандерленда” трохи налякав, бо здалося, що вибір схеми з трьома центральними захисниками повʼязаний саме із бажанням Ле Брі запобігти знущанню, звузити ігровий простір, позбавити гру кисню. Насправді ж вкотре можна було переконатися, що немає “захисних” чи “атакувальних” схем, натомість є ігрова постава, у якій кожен елемент має своє значення. На “Стамфорд Бридж” три центральних Ле Брі потрібні були для того, щоб флангові гравці могли спокійно приєднатися до пресингу на чужій половині. Цей намір “Сандерленда” ще не був сам по собі сенсацією. На перших хвилинах цього можна очікувати й від інших команд, але потім вони все одно опускаються до свого штрафного. “Сандерленд” цього не робив, попри те, що “Челсі” у грі зі швидкими переходами від однієї фази до іншої почувається дуже впевнено. “Сандерленд” шукав таку динаміку із впевненістю, що впорається як зі швидкостями, так і з психологічним навантаженням. У першому таймі, подеколи, впоратися зі швидкістю не вдавалося обом командам й це призводило до похапливих передач та втрат мʼяча. Але оскільки це було обопільно, гості могли переконатися, що обраний підхід працює й відмовлятися від нього не варто. Навіть попри швидко пропущений мʼяч, та ще й після стрімкого випаду “Челсі”.

Вже у другому таймі, коли лондонці прагнули контролювати мʼяч більше, розігрувати його ретельніше, “Сандерленд” міг реагувати на це і займати позиції ближче до свого штрафного, проте не зникало відчуття, що й за такого перебігу подій “Сандерленд” не втратив орієнтир на чужі ворота. Зрозуміло, що це теж легко могло виявитися брехнею, якби “Челсі” забив вдруге, як це траплялося безліч разів за останні двадцять з гаком років. Однак цього разу забив “Сандерленд”, і цей вивірений маневр, із естетськи холоднокровним завершальним ударом, став поки що найбільшим виверженням емоцій цього щедрого на драматичні голи у компенсований час старту сезону. Особливо для кожної людини у виїзному секторі.

Задокументоване Netflix падіння їхньої команди, чотири сезони у Лізі 1, ніби прирекли фанів “Сандерленда” на незавидну ролю палких та затятих свідків невдач, які, звісно, не зменшують пристрасть, а, може, навпаки, роблять її ще глибшою та відчутнішою. Але невдачі не перестають від цього бути невдачами. І тому голи Балларда, Вотсона й тепер ще Талбі створюють нову реальність. У ній “Сандерленд” не лише повертається до еліти, а й почувається там достатньо впевнено, щоб дарувати своїм вболівальникам зовсім інші спогади. Чи виявиться це брехнею? Історія й таблиця “очікуваного” кажуть, що так. Чи варто цим перейматися? Запитайте у фанів “Сандерленда”, що означали для них кілька секунд, що минули від удару Талбі до того, як мʼяч лагідно торкнувся сітки воріт. У ці секунди вони жадали брехні, міцно стискали її в обіймах. А хтось особливо нахабний, може, навіть би нагадав, що десять років тому, після девʼятого туру, на одне очко менше, аніж у “Сандерленда” зараз мала найбільша брехня в історії англійського чемпіонату. Брехня, що стала правдою.

Чи може команда, аж одинадцять різних людей, відображати характер лише однієї, свого тренера? Якщо потрібні приклади для ствердної відповіді на це запитання, не знайдеш когось кращого, аніж Мігель Анхель Руссо. Спокій та врівноваженість. Це й про нього, і про команди, з якими він працював. Зрозуміло, що під час матчу Руссо міг обурюватися, не погоджуватися із суддями й висловлювати цю незгоду у термінах, далеких від борхесівської прози. Але й тоді емоції він залишав десь там біля поля, і наступного дня вже думав про те, що і як потрібно змінити, щоб зіграти краще, щоб не повторювати помилки.

Його найкращі команди дійсно іноді були схожі на потужні компʼютери, що встигають швидко обробити лавину даних й обрати оптимальне рішення. На це були спрямовані тренування упродовж тижня, і цей пошук найменших деталей нагадує про футбольне коріння Мігеля Анхеля Руссо.

Усю свою карʼєру він грав за “Естудьянтес”. Двічі був чемпіоном, коли клуб із Ла-Плати очолював Білардо. І це все пояснює. Карлос був наставником Руссо. Він не лише пояснював своєму центральному півзахисникові, що хоче від нього на полі, а й закладав принципи, на які спиратиметься потім Мігель у своїй тренерській роботі.

Серед однолітків Руссо ще можна знайти тих, хто грав тільки за одну команду, однак все одно багато хто зрештою опинявся в іноземному клубі чи догравав у нижчих дивізіонах. Мігель теж подався був до Італії влітку 1988-го, щоб підписати контракт із клубом Серії Б, але після розмови з дружиною вирішив закінчити.

Зрештою “Естудьянтес” дав йому все, чого міг бажати футболіст. Успіхи у клубі, виступи за збірну. За національну команду Руссо зіграв пʼять матчів у кваліфікації чемпіонату світу 1986 року. На сам Мундіаль Білардо його не взяв. У ланцюгу поколінь є фраза, яку незмінно повторюють і яка не втрачає своєї сили: “Зрозумієш мене, коли станеш тренером”. Це й почув Руссо від Білардо. І згодом справді зрозумів, хоч і визнає, що у всьому житті йому найважче було сприйняти саме це рішення.

Чого ще вчив (та вчить досі) своїх вихованців “Естудьянтес”? Змагатися. За будь-яких обставин, яким би потужним не виглядав суперник. Рік тому, у 67, Руссо із дитячим захватом повторював: Competir es lo mas lindo que hay (Змагатися — це найкраще з усього, що є). Тож коли він почав тренувати “Ланус” (1989), нічого, окрім найвищого результату, його не цікавило. Він повернув команду до еліти після тринадцятирічної відсутности, й зробив це знову, коли “Ланус” вилетів після сезону в першому дивізіоні. Після другого повернення “Ланус” Мігеля навіть боровся за титул у Апертурі-1993, яку через постійні переноси матчів догравали аж до березня наступного року. Із Руссо “Ланус” вперше у своїй історії потрапив до континентального турніру, проте грав там, вже з іншим тренером. Мігеля покликали додому, піднімати “Естудьянтес” із другого дивізіону.

Тренерська карʼєра Руссо не мала нічого спільного з минулим гравця. За перші пʼянадцять років він очолював девʼять команд (“Росаріо Сентраль” двічі), і аж до появи у “Велесі” його успіхи обмежувалися другим дивізіоном. У Клаусурі-2005 він нарешті виграє свій перший титул в елітному дивізіоні. Якраз тоді, гру команди Руссо можна було побачити й в Україні, у трансляціях Копа Судамерикана на каналі Спорт 1. Так само, як і згодом тріюмфальний похід за Копа Лібертадорес-2007, коли Мігель вже очолював “Боку”. Коли наступного року гравці збірної Аргентини “злили” Альфіо Басіле, Руссо навіть думав, що очолить національну команду. “Я лягав спати тренером збірної, а коли прокинувся, вже ним не був”. Згодом стало відомо, що зливали Басіле лише для того, щоб збірну очолив Марадона, а не хтось інший.

Мігель продовжував працювати у клубах й кілька років робив це без особливих досягнень, аж поки вчетверте на прийшов до “Росаріо Сентраль” (2012). Завдання було знайомим – повернути команду до першого дивізіону. Повернув, вивів до Копа Судамерикана, до фіналу Кубка, але поразка у вирішальному матчі, вкупі із поганими результатами у чемпіонаті призвели до відставки.

Потім, після року у “Велесі” (2015), Руссо був без роботи до грудня 2016-го. Запросив його колумбійський “Мільйонаріос”, і вже у першому турнірі 2017-го команда дійшла до півфіналу, а у другому стала фіналістом й грала вирішальні матчі зі своїм найпринциповішим суперником – “Індепендьєнте Санта-Фе”.

Незадовго до фіналу Руссо був із дружиною в ресторані й коли пішов до туалету, помітив, що колір сечі був якимось незвичним. Консультація із лікарем, після усіх аналізів, зі слів самого Мігеля, виглядала приблизно так:

• У Вас рак

• Добре. Що робимо завтра?

“Мільйонаріос” грав за титул, тренеру зробили хіміотерапію, й він не збирався пропускати два фінальних матчі. На прес-конференції він проголосив: Todo se cura con amor (Усе лікується любовʼю) й потім згадував, що й лікарі радили йому не вживати слова “боротьба з хворобою”. Руссо дійсно зустрів цю діягнозу і оточений любовʼю родини, і сповнений любови до футболу. “Футбол допомагав мені здолати будь-які обставини”.

Вже після лікування він не лише продовжував працювати, а й робив, коли йому було за 60, те, чого найбільше прагнув — змагався на найвищому рівні. Із “Бокою” він виграв чемпіонат (2019/20) та Кубок Ліги, із “Росаріо Сентраль” — Кубок Ліги (2023).

Коли його запитували, що дає йому наснагу для цих досягнень, ось тут він вже звертався, як і личить аргентинцю, до свого “внутрішнього Борхеса” й відповідав вишуканою метафорою. “Під ліжком у мене є мʼяч. Кожного ранку я прокидаюся і цілую його. Якщо колись мені захочеться викинути його у вікно…”

У житті Мігеля Анхеля Руссо цей день не настав ніколи.