Відміна рабства
Джордж Істем, який пішов з життя у четвер, відіграв важливу ролю у боротьбі футболістів за свої права
Упродовж десятиліть англійські клуби після підписання контракту реєстрували своїх гравців у Футбольній Асоціяції. Таким чином, гравці отримували право виходити на поле. І це було єдине їхнє право. Усе інше — обов’язки.
Гравці належали клубу. Коли у футболіста закінчувався контракт, клуб надсилав йому листа з умовами нової угоди. (Дуже часто ці "нові" умови нічим не відрізнялися від старих, і лист часто був лише формальністю). Вибір був простий — прийняти або ні.
Здавалося б, що тут такого. Не приймай собі умови, якщо вони тебе не влаштовують, і переходь до іншого клубу. Можна було спробувати. Тільки був нюанс.
Якщо клуб не хотів з тієї чи іншої причини продавати гравця, той не мав права перейти до іншої команди. Його реєстрація і надалі належала клубові. І після закінчення дії старого контракту футболіст ризикував залишитися без роботи у Англії та без грошей (а іноді й без даху над головою, бо жив у будинку, який надав йому клуб), якщо не погоджувався на нові умови.
Система реєстрації гравців з’явилася у англійському футболі наприкінці дев’ятнадцятого століття. Як це часто бувало потім, Асоціяція вирішила очолити те, що не могла заборонити. Попри відчайдушні зусилля тодішніх футбольних босів, котрі відстоювали ідеали аматорства, професіоналізм, нехай і підпільний, став нормою у багатьох клубах. Футболісти "знаходили" гроші у бутсах перед матчем або ж формально "працювали" на фабриці чи у магазині керівника клубу.
Асоціяція змирилася з пришестям професіоналізму, але й встановила кілька правил, що дозволяли контролювати діяльність футболістів. Деякі з цих правил, наприклад, заборона професіоналу бути капітаном команди, зараз викликають лише усмішку. А через деякі не до сміху було поколінням гравців.
Йдеться насамперед про правило, що вимагало, аби гравець щороку мав отримувати реєстрацію. Наприкінці дев’ятнадцятого століття його збалансовував дозвіл гравцю вільно переходити до іншої команди після завершення сезону.
І коли у 1890 році “Ноттінгем Форест” через суд намагався заборонити своєму колишньому гравцю Кемпбеллу перехід до “Блекберна”, суд став на бік гравця, який "не порушив умов свого контракту". (Справа “Редфорд проти Кемпбелла”).
Чому взагалі Кемпбелл захотів перейти саме до “Блекберна”? Кемпбелла спокусили кращі фінансові умови, які запропонував “Блекберн”. Кемпбелла спокусило те, що “Блекберн” був на той момент однією з найуспішніших команд країни.
Тож після рішення суду на користь Кемпбелла та “Блекберна” Футбольна Ліга мала знайти спосіб приструнчити найбагатших та найуспішніших.
Навіщо це було робити? Справа в тому, що Ліга з самого початку намагалася створити рівні умови для усіх членів. Лізі потрібно було якомога більше клубів, у якомога більшій кількості міст. Якщо маленькі команди з маленьких міст, що фізично не можуть збирати таку ж авдиторію, як і команди з міст великих, не зможуть через це платити своїм зіркам те, що можуть запропонувати конкуренти, це спричинить домінування кількох команд і знизить інтерес до усієї Ліги, — так міркували засновники англійської Футбольної Ліги.
Тож заради більшої конкуренції у чемпіонаті необхідно було розосередити найкращих гравців. З сезону 1893/94 Ліга запропонувала, а Футбольна Асоціяція прийняла поправку до чинних правил. Відтепер після закінчення сезону гравець не міг вільно перейти до іншого клубу.
Тільки якщо цей інший клуб був готовий заплатити за його трансфер, він отримував реєстрацію футболіста, і все було добре. Старий клуб мав компенсацію за втрату гравця і міг запросити нового або ж розрахуватися з боргами.
Ідилію порушували скандали, спричинені самодурством клубних керівників, але у всіх випадках гравці тихенько складали зброю і змушені були переходити з Ліги Футбольної до команд Південної Ліги. Аж доки у 1912 році до суду не надійшла чергова "футбольна" справа.
Історія поневірянь Герберта Кінґабі почалася з події урочистої. Гравця скромного клубу Південної Ліги “Клептон Оріент” за 300 фунтів забрала могутня “Астон Вілла”. За два місяці бірмінгемці розчарувалися у футбольних талантах Кінґабі і запропонували Клептону викупити гравця за 150 фунтів, гроші, яких у лондонському клубі не бачили навіть у найсолодших снах. (Отримані за Кінґабі 300 фунтів давно пішли на сплату боргів).
Жодному іншому клубу Футбольної Ліги Кінґабі не був потрібен, тож йому довелося повертатися до Ліги Південної, і кілька сезонів він грав за “Фулем”.
У 1910-му Кінґабі перейшов до “Лейтон Оріент”, команди другого дивізіону Футбольної Ліги. На його "щастя", саме того літа Південна Ліга погодилася визнати трансферні правила Футбольної Ліги. І згідно з умовами цієї угоди Кінґабі знову вважався гравцем “Вілли”. Яка радо погодилася віддати його “Лейтону”. За 350 фунтів.
Кінґабі звернувся за допомогою до профспілки футболістів (заснована у 1907 році). Там погодилися посприяти позову. Вже тоді трансферну систему, що проіснувала ще 50 років можна було поховати. Їй загрожувало звинувачення у "обмеженні професіональної діяльності".
Замість цього юристи, які відстоювали інтереси Кінґабі, почали наполегливо переконувати суд у тому, що “Вілла” зловмисно використала трансферну систему, аби зіпсувати кар’єру Кінґабі. Тож вийшло, що законність самої системи ніхто й ніби не ставив під сумнів. І суд вирішив, що “Вілла” мала право вимагати гроші за трансфер футболіста.
Поразка Кінґабі, а разом з ним і профспілки футболістів, надовго відбила бажання потикатися до суду для вирішення трансферних суперечок.
Іншим "каменем на шиї" англійського футболіста тривалий час була "максимальна зарплата". За її введення деякі клуби почали агітувати ще на початку дев’ятнадцятого століття. Грошей на реконструкцію стадіонів потрібно було чимало (парадокс, але саме популярність футболу і бажання зібрати на трибунах якомога більше глядачів і, відповідно, більше заробити, спричинили одразу після перебудови стадіонів фінансові труднощі), тож клуби прагнули скорочувати свої витрати. Один з найлогічніших, на думку керівників клубів, способів — обмежити зарплату гравцям.
Найуспішніші клуби були не у захваті від цієї ідеї, і перше голосування з цього питання (1893 рік) закінчилося їхньою перемогою.
Прихильники максимальної зарплати не вгамовувалися. Додатковим аргументом для них стало те, що за тринадцять перших сезонів існування Ліги десять титулів виграли лише три клуби.
Самі футболісти досить спокійно ставилися до такої перспективи, бо пропоновані чотири фунти на тиждень були на той час не найгіршим варіантом.
Активности більшості клубів та індиферентности гравців було цілком достатньо, щоб у 1901 році максимальний заробіток футболіста обмежувався чотирма фунтами на тиждень.
З роками ця сума зростала. Але поступово мінялася сама країна, її мешканці. Те, що у вікторіанську епоху мало вигляд необхідного, а може навіть і корисного для Ліги заходу, у 1960-х перетворилося на анахронізм. І все ж існувало.
Справа в тому, що власники клубів швидко зрозуміли, який потужний засіб впливу отримали. Вкупі з трансферною системою, максимальна зарплата залишала гравців на милість клубу. Якою б зіркою ти не був, ти не міг, принаймні офіційно, отримати більше певної суми і не міг вільно перейти до іншої команди після закінчення контракту.
Єдиний випадок судового позову, пов’язаного з максимальною зарплатою, стався у 1923 році. Навесні 1922 року клуби вирішили без згоди профспілки гравців зменшити суму максимальної зарплати з дев’яти до восьми фунтів. Лише Генрі Ледді з “Честерфілда” повстав проти цього свавілля, і після його перемоги у суді клуби вже не могли коригувати розмір зарплат на власний розсуд. Але сам принцип "максимальної зарплати" Ледді не оскаржував. Можливо, для 1920-х це був би занадто революційний крок. Проте справжня революція сталася тоді, коли вона охопила усі сфери суспільства — у 1960-х.
У квітні 1960-го Джордж Істем вирішив перейти з “Ньюкасла”, з яким у нього закінчувався контракт, до “Арсенала”. Але “Ньюкасл” відпускати Істема відмовився. Багато хто з футболістів сприйняв би це як щось неминуче, і принишк би собі. Істем вчинив інакше. Після закінчення контракту він просто пішов з футболу і почав працювати у фірмі свого приятеля. У цей час Асоціяція професіональних футболістів (АПФ) готувалася до серйозної судової війни. Істем був тим, на кого профспілка стільки чекала. Людиною, котра готова була йти до кінця.
Водночас АПФ звернулася до уряду з проханням підтримати її вимоги до Футбольної Ліги, серед яких найбільше лякали босів Ліги два пункти: скасування максимальної зарплати та чинної трансферної системи.
Роками керівники клубів просто відмовляли гравцям, якими б не були вимоги, але цього разу профспілка мала достатньо впливу, аби оголосити страйк. Вперті президенти клубів відмовлялися вірити у "повстання". У “Лутоні” Пі. Дж. Мітчелл зібрав футболістів і зажадав, аби вони ще раз проголосували за страйк, вже у його присутності. Не підняли рук лише троє. Решті Мітчелл заявив, що вони "взялися за програну справу".
Справа була настільки "програною", що від максимальної зарплати клуби відмовилися ще до запланованої дати страйку. Чим Ліга точно не збиралася поступатися, так це трансферною системою.
Події січня 1961 року це підтвердили. Нескінченні переговори з "бунтівниками" потрібні були Лізі лише для того, щоб замаскувати свої справжні наміри. 19 січня Ліга ніби прийняла деякі вимоги профспілки і страйк відмінили. Газети проголосили "відміну футбольного рабства". Але вже у квітні, на позачерговому зібранні представників клубів, ніхто про поступки навіть не згадував. "Щоб там не сталося, а трансферну систему ми не змінимо", — запевнив шановне товариство президент Ліги Джо Річардс.
Передумати Лігу змусив його честь суддя Вілберфорс. Але це вже був 1963 рік. Саме тоді Вілберфорс виніс вердикт у справі Істем проти “Ньюкасла”. "Трансферна система є неприйнятним обмеженням професіональної діяльності". Вже цієї фрази було достатньо, щоб поховати систему, що роками тримала футболістів у кабалі. Але Вілберфорс ще й розбив кожен контраргумент Ліги чіткими та вичерпними тезами. Почалася нова ера, упродовж якої футбольний люд не зробив висновків зі справи Істема. Замість пошуків збалансованих та впорядкованих правил, що регулювали б робочі стосунки клубів та футболістів, футбол пройшов від безмежної влади клубів до майже безмежної влади гравців. Від неможливости вільно перейти до іншої команди навіть після закінчення контракту до істерик із погрозами, коли у гравця є чинний контракт на кілька років (із захмарною зарплатою).