Запаморочення та успіх
Про скандал у фіналі Кубка Африки
Цей скандал не виник нізвідки, не вигулькнув раптово, безпідставно на тлі загальної атмосфери “футбольного свята”. Він почав визрівати з першого дня турніру, з помпезної церемонії відкриття, що доволі непрозоро натякала чиєю перемогою все це має закінчитися. Головним словом стартового матчу Кубка Африки було слово “тиск”. На команду-господаря, яка “повинна” була виправдати навіть вже не очікування, а вимоги співвітчизників; на суддів, чиї прогулянки до монітора, із настирливими порадами “побачити” пенальті у ворота суперників збірної Марокко, тиск почався ще з поєдинку проти теоретично найпростішого суперника — Коморських островів. І він не зникав упродовж турніру, температура лише підвищувалася, смородливе зіллля клекотало під кришкою аж поки не полилося назовні у найдраматичніший момент.
“Полювання на відьом”, улюблена людська розвага протягом століть, найпевніше закінчиться покаранням “винуватців”. Однак зараз варто законспектувати, нехай і побіжно, враження, на жаль, не суто футбольні. Замість розмови про зміст матчів, про гравців, які сподобалися, зосередитися доведеться на дещо іншому.
Це природно очікувати успіху улюбленої команди, особливо, якщо вона справді є одним із фаворитів. Немає нічого поганого у бажанні побачити її перемогу на турнірі, який вона вперше і востаннє виграла пʼятдесят років тому. Проте дивитися на трофей як свою законну власність ще до початку турніру — це зовсім інша історія. Такий підхід створює загальний психоз, позбавляє відчуття міри, підштовхує робити що завгодно, аби забезпечити перемогу, яку вже проголосили неминучою. Випадок із рушником Едуарда Менді є лише одним дрібним прикладом цієї хворобливої манії. Іншим стали заклики марокканських журналістів до Валіда Реґраґі піти у відставку “бо діти на стадіоні плакали”.
Ця зміна у ставленні до тренера, який вивів збірну Марокко до півфіналу чемпіонату світу, є показовою. Інвестиції у справді чудову інфраструктуру, перемога молодіжної збірної на чемпіонаті світу (у стилі, що нагадував гру марокканців у Катарі) наче сповнили усіх тим самим відчуттям невідворотности нового тріюмфу. Тож найменша розбіжність зі “сценарієм” викликала роздратування. Будь-що, окрім трофею, сприймалося як провал. Так, це про команду, яка виграла Кубок Африки аж один раз.
Сльози після поразки у фіналі завжди були й будуть частиною спортивного життя. Дорікати сльозами дітей тренерові після матчу з гідним суперником, можна лише коли ти втратив відчуття реальности, коли “обіцяне” у перший день турніру вислизнуло з рук у останні його хвилини й негайно потрібно когось у цьому звинуватити.
Та чи варто дивуватися такій поведінці, коли ФІФА очолює істота, яка давно вже забула, що таке етика, людяність, здорова конкуренція? Яка пхає свої забаганки, якими б безглуздими вони не були? Яка вже вимагає санкцій для сенегальців? “Ми маємо завжди поважати рішення офіційних осіб матчу на полі та за його межами”, — читаємо у заяві “лисого в пустелі”. До чого у цьому конкретному випадку “за його межами”? Адже це більше стосується функціонерів. Це, наприклад, коли не переймаєшся навіть формальним конкурсом, а просто розподіляєш чемпіонати світу згідно з тарифом і просиш, щоб це “поважали”.
Реакція тренера сенегальців, емоційна та нерозважлива, визріла саме у цій атмосфері очевидного контрасту між офіційними заявами, зокрема про стандарти суддівства, та реальністю. На цьому турнірі не було гучних сенсацій. Усі, кого називали претендентами на титул, змагалися гідно, й у такій впертій боротьбі кожна деталь має значення. І коли додаються деталі сторонні, яким справді немає місця ані на полі, ані за його межами, тоді дійсно настає хаос. Коли “інфантилінове” бажання отримати зиск хай там що стає нормою, як тоді до норми повернутися?
Відповідь може дати Садьйо Мане. Той самий Мане, котрий якось сказав: “Чого б мені хотіти десять “Феррарі”, двадцять годинників із діамантами чи два літаки? Що ці речі зроблять для мене та для світу?” Той самий Мане, який наполіг на тому, щоб команда повернулася на поле і дограла матч, який вона “повинна” було програти. Усе, що сталося після цього, назвати можна по-різному. Але турнір, що починався із цілування плеча представника королівської родини Марокко, закінчився перемогою людини, яка виросла у бідноті, однак чудово розуміється на тому, що таке гідність та шляхетність.