Анестезія
Матч у Валенсії поповнив довжелезний список
27 березня 1999 року доля збірної України могла змінитися. Залишається лише здогадуватися, наскільки радикально, уявляти різні варіанти, але немає сумніву, що момент, який досі перед очима, наче все сталося вчора, мав суттєвий вплив на історію національної команди. До того вона вже пережила конфлікт Йожефа Сабо та Олега Базилевича, через який на свій перший офіційний матч команда вийшла у більш ніж дивному складі й поступилася вдома литовцям. До того вона вже отримала гіркий досвід невдачі у матчах плей-оф за вихід на чемпіонат світу. Але все це можна було перекреслити одним рухом…
Один із найкращих форвардів світу вийшов сам-на-сам із голкіпером після витонченого пасу свого незмінного партнера по нападу. На стадіоні, де кількома місяцями раніше відбувся фінал Мундіалю, чинні володарі титулу приймали збірну України, яка за лічені хвилини до завершення матчу мала вийти вперед. Адже куди ще, окрім сітки воріт, полетить мʼяч після удару форварда, котрий зовсім нещодавно тричі забив “Реалу”, чинному володарю трофею, у чвертьфіналі Ліги Чемпіонів?
Збірна України отримала б шанс набрати дванадцять очок із дванадцяти на старті кваліфікації Євро-2000. Так, можна лише припускати, що сталося б у тому відбірному циклі, якби форвард забив. Але він пробив у голкіпера, матч закінчився внічию, а сам відбір поєдинками плей-оф зі Словенію, які продовжили ланцюг розчарувань. Ланцюг, який можна було розірвати 27 березня 1999 року.
Відтоді розчарувань накопичилося достатньо, щоб перед відповідальним матчем використовувати спогади про них як своєрідну анестезію, готувати себе до можливої/неминучої невдачі заздалегідь, аби розпач від того, що сталося, не переслідував потім на кожному кроці.
Тож, коли три роки тому знайома вела свого сина на перший у його житті матч (Англія - Україна), і малий щиро поцікавився чи є “шанси” на перемогу, довелося чесно відповісти: “Жодного”. Навіть дітям, а, може, особливо дітям, брехати у такій ситуації не варто. Вони, звісно, так чи інакше мають накопичити власний досвід розчарувань й можуть не повірити, коли ділишся своїм. І це нормально. Рано чи пізно вони назбирають достатньо. Адже кожне нове покоління гравців збірної дбає про те, щоб ланцюг не обірвався. Два винятки, із чвертьфіналами чемпіонатів світу та Європи, є занадто малою компенсацією за довжелезний список, що відкрився матчем проти Литви у 1994-му й поповнився у Валенсії.
“Анестезія” справді допомогла витримати це осоружне видовище. Коли бачиш його не вперше, лише з іншими виконавцями, простіше стримувати емоції. Безідейна, майже позбавлена будь-якого натяку на колективні дії гра? “Анестезія” допомагає дивитися на це із певною байдужістю. Але точно меншою, аніж байдужість людей у формі збірної, які щоразу обіцяють зіграти для когось, за когось, але забувають про це вже наступної миті.
Дует, на який колись молилися, дует, що міг свого часу розірвати ланцюга, зараз випромінює лише ту саму байдужість. І у відповідь на запитання: “А вам не все одно хто буде капітаном?” можна флегматично відповісти: “Так, вже все одно. Завдяки вам у нас вдосталь анестетиків”.