XXI
Років тридцять тому ідея такого турніру викликала б захват, від думки про змагання команд зі справді різних частин світу перехоплювало б подих. Адже тоді це ще було актуально, справа Босмана ще не зруйнувала футбол, клуби, попри певну частку іноземних гравців, представляли ту чи іншу школи майже так само, як і національні збірні. Й магія такого турніру полягала б саме у протистоянні цих дійсно різних інституцій, кожна з яких має свої вагу та авторитет у власній домівці й радо б зустрілися на полі з тими, з ким перетинатися регулярно не було можливости. Вже тоді не йшлося б, або не повинно було б йтися за жодних обставин, про безглузде “порівняння сили чемпіонатів”, бо суть подібного герця у його ситуативности, у його “тут і зараз”. Це приваблювало б найбільше. Це обіцяло б нові враження, нові знайомства з одного боку, та підтвердження й поглиблення давньої пристрасти з іншого. Так, тоді ще можна було б принаймні мріяти про це. Зараз дискурс навколо Кубка Інфантіно викликав зовсім інші емоції. Від філософських дискусій, чи дивитися взагалі й якщо ні, то чому, до окремих оцінок, що ніби й мають відштовхуватися від тієї омріяної ідеї відкриття нового, але замість цього гружавіють у багнищі стереотипів та штампів.
У давній індійській притчі йдеться про те, як група сліпих обмацує слона, щоб зрозуміти, яким він є. Ясна річ, що вердикт кожного залежить від того, що саме потрапило до рук. Найбільше розчулює “авторитетний висновок” сліпця, який потримав слона за хвоста й проголосив, що той схожий на мотузку. Паради таких сліпців відбувалися упродовж турніру переважно в Європі, але й на інших континентах є гідні представники цієї когорти. Й навіть марно нагадувати собі, що за ці тридцять років технологічний прогрес зробив майже все, щоб можна було бачити “трохи” більше, аніж раніше, на власні очі отримувати знання й інформацію з першоджерел й тоді вже складати це все докупи, хоч у якусь більш-менш релевантну картину. Але “мотузкарі” не дивляться, вони “знають”. Вони роками обмацували “хвоста” у вигляді добре якщо двох-трьох турнірів й готові до безапеляційних висновків. Найпростіші факти у такому випадку, звісно, стають на заваді, та коли це зупиняло хвацьких майстрів наративу. Тому у пекельно пекучому Мадриді “мотузкар” розказуватиме про південноамериканські команди, які “краще пристосовані до спеки”, хоч достатньо просто взяти метеорологічні дані хоч би Ліссабона й Буенос-Айреса (“Бенфіка” - “Бока”), порівняти й знайти бодай один виняток. Але ж тоді зʼясується, що перевіряти треба й усе інше. А далі що? Бо так взагалі ж доведеться думати, а кому воно треба, якщо попередні покоління мотузкарів все гарнесенько розписали й підготували зручнесенькі шаблони?
XX
Президента ФІФА не обирають країни, чиї збірні досягли найбільших успіхів у чемпіонатах світу. Якими б провідними вони не були, їхніх голосів банально замало, щоб поставити когось на чолі цієї організації. Вийшло так, що розширення футбольної географії зіграло злий жарт із засновниками ФІФА. Першим це зрозумів й використав Жоау Авеланж ще у 1974-му. Тодішній очільник “футбольної родини”, 79-річний англієць Стенлі Рауз й гадки не мав, які колосальні зміни наближалися. Але серу Стенлі можна пробачити. Людина його віку та виховання (“дух аматорства”, “футбол поза політикою”) навряд чи могла б збагнути масштаб комерційної привабливости футболу вже у 70-х роках минулого століття. А очевидні, здавалося б, зміни на карті світу теж наче пройшли повз пана Рауза. І це дивно, бо за два роки після того, як він очолив ФІФА, сер Стенлі був почесним гостем третьої генеральної асамблеї КАФ (23-24 січня 1963), у якій взяли участь представники двадцяти трьох національних асоціяцій. Варто згадати, що у 1956-му КАФ заснували чотири країни. Не тому, що більше ніхто не хотів, а тому, що саме стільки тоді було на континенті незалежних країн. Однак, схоже, що подібний прогрес не справив особливого враження на президента ФІФА. Бо коли африканські країни поцікавилися, чи можна їм мати одну (так, лише одну) гарантовану путівку на чемпіонат світу-1966, у відповідь отримали чудову схему — африканські та азійські збірні мають зіграти у спільній кваліфікації за одне місце на турнірі в Англії. Країни КАФ просто відмовилися від такого “подарунку”. Були й інші приводи ображатися на ФІФА та її президента. Тож коли зʼявилася людина, що обіцяла прислухатися і до африканських, і до азійських федерацій, долю Рауза було вирішено.
Авеланж добре відчував нюанси футбольної політики. Бразилець пообіцяв збільшити кількість учасників чемпіонату світу з шістнадцяти до двадцяти чотирьох, із гарантованими місцями для Африки. Але ще важливішою була його обіцянка зачинити двері ФІФА перед Південною Африкою з її режимом апартеїду. Упродовж трьох років Авеланж особисто відвідав африканські країни, аби заручитися підтримкою на виборах. Майже завжди його супроводжував у цих вояжах Пеле, а іноді й збірна Бразилії, яка грала товариський матч із господарями.
Вибори (у другому раунді) закінчилися із результатом 68:52 на користь бразильця. Вже за вісім років на чемпіонаті світу грали 24 команди. Водночас Авеланж активно залучав дедалі більше спонсорів та комерційних партнерів й для них додатковими принадами були нові турніри. Спочатку молодіжний чемпіонат світу (з 1977-го), а згодом Мундіаль Ю17 (з 1985-го).
Перемога Авеланжа виробила чітку схему. Треба постійно щось обіцяти, постійно підгодовувати тих, хто за тебе голосує. Тож коли у 1998-му бразильця змінив Зепп Блаттер (до того генеральний секретар ФІФА), йому теж потрібно було “віддячити” за підтримку. Вигадати щось нове на рівні збірних навіть такому пройдисвіту було важко. Тому Блаттер оголосив про організацію першого в історії клубного чемпіонату світу. Він відбувся у Бразилії, в січні 2000-го року. Все було доволі скромно, лише 8 команд, але приїхали представники усіх конфедерацій. Азію, щоправда, представляв переможець континентального Суперкубка (аравійський “Аль-Насср”), а не Кубка Чемпіонів (корейський “Пхохан”), а мадридський “Реал” грав у турнірі завдяки успіху у Міжконтинентальному Кубку-1998.
Цікаво, до речі, було стежити, як під час Кубка Інфантіно мадридська преса захлиналася в екстазі від однієї лише думки про те, що “Реал” може стати “першим в історії переможцем клубного Мундіалю”. Чи у них архіви згоріли, чи просто не хотілося згадувати, як мадридці посіли у справді першому такому турнірі під егідою ФІФА четверте місце. Ще ефектнішим був виступ іншого представника Європи. “Манчестер Юнайтед” посів третє місце у групі, обігравши лише South Melbourne Енджа Постекоґлу.
Приємно було б заявити, що знущання Едмунду та Ромаріу над Гарі Невіллом та іншими “зірками” стали головною причиною того, що цей турнір ФІФА провела лише одного разу. Проте все значно банальніше. Наступного року з гучним скандалом збанкрутувала компанія ISL, тодішній маркетинговий партнер ФІФА. Тож другий турнір, який мала приймати Іспанія, скасували. Та все ж Блаттер знайшов нове поле діяльности для того, щоб віддячувати за підтримку на виборах одним, та, завдяки спонсорам, обіцяти нові прибутки іншим. Тільки от скористався цим вже наступний президент ФІФА.
XIX
Серед тих, хто отримав від британської корони звання сера, було чимало людей із ірландським корінням. Родина Томаса Ліптона, наприклад, перебралася до Глазго, рятуючись від “картопляного голоду”, й саме там він народився у 1848-му році. У тринадцять залишив школу й почав працювати. На одній із цих робіт, на паромі, що курсував між Глазго та Белфастом, наслухався історій моряків про Америку й накопичив грошей на квиток туди. Пʼять років Томас провів у США, змінюючи роботи та місця проживання. Від тютюнових плантацій Вірджинії до продуктового магазину в Нью-Йорку.
Після повернення до Глазго (1870), він спочатку допомагав батькам у їхньому магазині, а згодом відкрив свій власний. Бізнес йшов добре й невдовзі мережа Ліптона вийшла не лише за межі Глазго, а й Шотландії. Коли вона налічувала понад 300 магазинів, Томас взявся за торгівлю чаєм. Причому націлився він на продаж чаю бідноті, за низькими цінами. Щоб мати прямі поставки до своїх магазинів, Ліптон придбав плантації на Цейлоні й заснував власний бренд чаю.
Однією із засад бізнес-філософії Томаса була постійна реклама своїх товарів. Створені Віллі Локгартом постери регулярно зʼявлялися в газетах, але були й інші засоби привернути увагу до марки “Ліптон”. Деякі, досить екстравагантні. Якось у Ноттінгемі Томас втілив у життя вислів про слона у посудній крамниці. Усе заради реклами.
Інший, менш чудернацький, однак дієвий метод — реклама під час спортивних змагань. Пристрастю Ліптона був вітрильний спорт. Пʼять років поспіль його яхти (під назвою Shamrock) брали участь в легендарному Кубку Америки. Жодного разу виграти не вдалося. (По сьогодні британці марно намагаються виграти цей трофей хоч би раз). Але реакція Ліптона на ці невдачі настільки вразила організаторів, що йому навіть вручили спеціяльний приз “For the best of all losers”. Однак поразки були лише на дистанції. Вигравав британець у іншому. Пакетики з його чаєм набували у США дедалі більшої популярности.
У решті світу допомагав рекламувати продукцію Ліптона футбол. У 1905-му він подарував трофей, який мав отримати переможець матчу між збірними Аргентини та Уругваю. Томас висунув лише одну умову — у складах команд повинні бути лише народжені у цих двох країнах. Copa Lipton був надзвичайно престижним трофеєм аж до появи футбольних чемпіонатів світу.
Але це все ж був один матч між двома сусідніми країнами. А як щодо чогось масштабнішого? Чогось, що виходило б за межі регіонального протистояння? (Зрештою, ще з 1876-го організовували поєдинки між володарями Кубків Англії та Шотландії під назвою Football World Championship. З 1895-го зустрічалися вже чемпіони двох країн. Цікаво навіть, чи тоді комусь спало на думку порівнювати, на підставі одного такого матчу “силу чемпіонатів”? Особливо якщо зважити, що у складі “Сандерленда” (переможця у 1895-му) на поле вийшло одинадцять шотландців).
Масштабніше нагодилося тоді вже серу Томасу 1908-го року, коли він поїхав отримати нагороду від італійського короля. У цей час Турин приймав міжнародний футбольний турнір за участі “Торіно”, швейцарського “Серветта”, німецького “Фрайбурга” та французького “Парізьєн”. Ліптону сподобалася ідея, й наступного року турнір вже мав назву Sir Thomas Lipton Trophy.
Єдине, що вимагав спонсор — у турнірі має брати участь британська команда. Туринці відправили запрошення до англійської FA, але куди воно потрапило невідомо. Так чи інакше, жоден клуб Футбольної Ліги до Італії не поїхав.
Як і чому Англію представляв аматорський клуб West Auckland (і чому вони не додали до назви City? Коло б замкнулося — від британських до новозеландських аматорів), досі ніхто пояснити не може. Того року Північну Лігу (турнір аматорський, але хорошого рівня) виграв Bishop Auckland, а “Вест Окленд” посів десяте місце серед дванадцяти команд.
Італійців, щоправда, це не хвилювало. Газета La Stampa Sportiva проголосила, що “присутність цих елітних представників англійських зелених полів не має прецедентів у нашій країні й безумовно напише одну із найвизначніших сторінок у відродженні нашої історичної гри — calcio”.
Ось так футболісти-аматори із “Вест Окленда”, які переважно працювали шахтарями, стали суперзірками ще до появи в Турині. Але ж на полі вони справді виявилися сильнішими за суперників. У півфіналі обіграли 2:0 “Штутгарт”, а у фіналі (з тим самим рахунком) — швейцарський “Вінтертур”.
За два роки “Вест Окленд” повернувся до Італії на другий трофей Ліптона. Цього разу у півфіналі здолали “Цюрих” (2:0), а у фіналі англійські аматори обіграли “Ювентус” 6:1. Згодом ФІФА визнає цей турнір “попередником” своїх клубних “чемпіонатів світу”. А його дворазовий переможець збанкрутує 1912-го року. Витрати на два вояжі до Італії далися взнаки.
∞
“Під час чемпіонату світу я зустрічався із Папою тричі. Коли я їду до Саудівської Аравії, король зустрічає мене з урочистостями. Це повага. Ви думаєте глава держави витрачатиме час на будь-кого? Я можу поговорити з будь-яким президентом. Але й вони говоритимуть із президентом. На рівних”.
Ці слова Авеланжа стали дороговказом і для Блаттера, і для Інфантіно. Нікчемні пристосуванці, що паразитують на футболі, навряд чи можуть мислити якимось іншими категоріями. У їхній хворій уяві королі й президенти шукають цих зустрічей саме через них, а не через неймовірну силу привабливости гри, яку вони всього лише повинні представляти. Але навіть маленької дози влади цим нікчемам достатньо, щоб дах зірвало остаточно, щоб усі розкоші навколо сприймати як належне, як щось створене спеціяльно для них, а не для когось іншого. І з цим навряд чи щось можна зробити. “Слон” вже розтрощив чимало порцеляни у крамниці. Як його зупинити? Схопити за хвоста? Але це може призвести хіба що до міркувань про його подібність до мотузки.