Ліга Голохвостих
Коли Віктор Прокопенко просив “не шукати логіки у футболі”, йшлося про події безпосередньо на полі. Про непередбачуваність гри, яка іноді залишає ні з чим здавалося б кращу команду. Цей дратівливо чарівливий хаос є однією із багатьох принад футболу. Завдяки йому, зокрема, деякі змагання зберігають ефект несподіванки, і потім хтось хапається за голову, не в змозі збагнути, як це все сталося, а хтось не може повірити власному щастю. Такі моменти стають історичними, залишають надію іншим теж колись присоромити логіку.
І все справді чудово, коли це стосується ігрового часу. Питання виникають, коли алогічними стають події за межами поля, особливо коли саме логіки, порядку, відповідальности бракує у фінансах. Та ще й у турнірі, що є найпопулярнішим у світі, генерує чималі прибутки. За підсумками сезону 2024/25 клуби англійської Премʼєр-Ліги мали загальний дефіцит у 1 мільярд 650 мільйонів фунтів. Це на 43% більше, аніж у попередньому сезоні. Коли бачиш ці цифри, перед очима постає фігура цирюльника-авантюриста, який мріяв про швидке збагачення із мінімумом зусиль. “Найбагатша” ліга світу зараз є таким собі колективним Свиридом Петровичем Голохвостим, що підписує вексель за векселем у гонитві за успіхом.
Вкотре варто згадати, що фінансові проблеми супроводжували англійські клуби від самого початку організованих змагань на будь-якому рівні. Через це клуби зникали або змушені були обʼєднуватися, щоб уникнути цієї долі, або ж за кілька років після зникнення одного клубу, в місті створювали інший. (У Віґані, наприклад, таких спроб було пʼять).
Тобто, сама по собі історія фінансових труднощів не є чимось новим, не є “винаходом” Премʼєр-Ліги. Однак у ній доволі своєрідно ставляться до цієї проблеми. І більше покладаються на “шарм Голохвостого”, аніж прагнуть напоумити переважну більшість своїх клубів. Лише чотири з них (“Ліверпуль”, “Борнмут”, “Крістал Пелас” та “Іпсвіч”) закінчили сезон 2024/25 із прибутком. У будь-якій іншій сфері такі бізнес-результати стали б підставою бити на сполох. Натомість життя у кредит триває, й клуби відмовляються від обмежень, що хоч трохи допомогли б принаймні почати виправляти становище. І це, може, й не дивно, якщо зрозуміти увесь механізм цього явища. Коли величезні витрати є головною умовою для вагомого успіху, коли потрібно витратити більше, ніж заробив, лише для того, щоб не відстати від конкурентів, “векселі” підписуватимуть усі. Бо це все ж не якісь “цирюльники”, а клуби із начебто солідною репутацією, знані по всьому світу. Що ж поганого, якщо вони залізуть у борги, які можна нескінченно реструктуризовувати й поступово виплачувати? Адже за ці гроші вони пропонують справжнє видовище для усіх своїх шанувальників, хіба ні? Якраз у пошуках відповідей на ці запитання можна вгледіти пастки, у які потрапляють усі, хто виправдовує цю фінансову вакханалію.
Англійський перший дивізіон ставав популярним у різних країнах ще до створення Премʼєр-Ліги. Навіть тоді, коли трансляцій було обмаль, а, може, саме через це, він набував справжнього, не штучного шарму для глядачів за межами Англії. Але це стало можливим з однієї простої причини. З якими б труднощами, зокрема фінансовими, не стикався б англійський клубний футбол, його коріння зміцніло настільки, що ця розгалужена структура дивізіонів, які сягають найнижчого регіонального рівня, створила умови і для конкуренції на кожному щаблі піраміди, і для просування вгору, аж до найвищого рівня.
Премʼєр-Ліга сперлася на цю привабливість ще й у час поширення супутникового телебачення. Прибутки завдяки справжньому шарму дозволили зрештою запрошувати сильніших гравців з-за кордону, під нескінченне волання про “найкращу лігу світу”. Створювали Премʼєр-Лігу зовсім не для того, щоб дбати про міцне коріння, завдяки якому вона стала популярною. Навпаки, ідея була у тому, щоб відрізати від нього кілька клубів, які нібито самостійно зароблятимуть більше ніж будь-коли. Парадокс у тому, що вони дійсно заробляють астрономічні суми, але й витрачають все до останнього фунта, а потім ще й залазять у борги. До певного моменту безконтрольне, це розкошування створило те саме замкнене коло, вибратися з якого важко навіть після появи хоч якихось фінансових правил. Зароблені гроші миттєво йдуть на трансфери та зарплати гравців. “Видовище” потребує нових, нескінченних вливань. Навіть якщо насправді його якість стає доволі сумнівною. Але тут спрацьовує інший фактор.
Коли зараз вболівальники клубів АПЛ протестують проти підвищення цін на квитки та абонементи, можна почути фразу: Stop exploiting our loyalty. І хочеться лише поспівчувати їм та сказати, що вже пізно. Вашу відданість експлуатують вже не перший рік, й ніхто це не припинить, бо що ви зможете зробити? Не купити абонемент? Його візьме хтось інший, переконані власники клубів. Їм начхати, скільки поколінь вашої родини ходили на стадіон саме цього клубу. Багато з них зараз взагалі із країни, де існують франшизи, які можна перевозити з міста до міста. Ваша відданість дає їм можливість заробляти навіть тоді, коли на “видовище” немає сил дивитися.
Понад тридцять років АПЛ вичавлює максимум зі свого коріння і вперто продовжує вірити, що так буде завжди. Нескінченні кредити лише підтримують цю ілюзію. Хоч це малоймовірно, але якщо колись хтось дасть цим Голохвостим добрячого копняка, чути буде по всьому світу. А поки що вони знову і знову зʼявляються перед вами у своєму фасонистому вбранні й улесливо посміхаються з надією, що ніхто не помітить дірок у їхніх кишенях.