Фразу “Ми познайомилися на танцях” кожен сприймає у своєму культурному контексті, разом із усіма повʼязаними з цим деталями, що безумовно завжди мають місцевий колорит. У Аргентині, наприклад, вона навіть звучить дещо інакше. “Ми познайомилися на танцях, організованих клубом”. Подружжю за девʼяносто, й вони разом відтоді, як познайомилися у клубі “Індепендьєнте” з Авежанеди. Так, той самий “Індепендьєнте”, що найчастіше за всіх вигравав Копа Лібертадорес. Гранд світового футболу, що ніколи не забував про власне коріння.
Як і будь-який інший аргентинський клуб, великий чи лише трохи менший, він завжди був невідʼємною частиною громади, завжди давав їй щось більше, аніж футбольні матчі. І це справді стосується кожного клубу, особливо якщо в нього немає гучних титулів. Може, ще й тому футбол увійшов у плоть та кров аргентинців, став способом сприймати навколишній світ, бо клуби з самого початку були більше схожі на культурні осередки, навколо яких оберталося соціяльне життя району. У приміщеннях, що належали клубу, організовували й танці, й інші заходи. Туди йшли у вільний час просто заради розмови за кавою чи мате. Вболівання за команду, безумовно, було важливим моментом, проте цей фанатизм зароджувався у котлі з багатьма інгредієнтами. Й саме через це ставав таким пристрасним, палким, іноді аж до межі нервового зриву. Вираз “У житті не можна змінити тільки дві речі - маму та футбольну команду” в Аргентині має особливо глибокий зміст. (Хоч звісно збоченці є всюди, й дехто перебігав з одного табору в інший).
Провінцію Буенос-Айрес утворюють 135 муніціпалітетів, що іспанською називаються partidos. Один із них, на півдні зони Gran Buenos Aires, має назву Альміранте Браун, на честь Ґішермо Брауна, уродженця ірландського Фоксфорда (тоді його ще звали Вільям), адмірала аргентинського військово-морського флоту. Багато аргентинців вимовляють це прізвище як Броун, тож фраза колеги “зустрічав обидва варіянти” є як ніколи доречною.
По всій країні є й кілька футбольних клубів, назви яких вшановують памʼять адмірала. Один такий базується у містечку Адроґé, головному населеному пункті муніціпалітету Альміранте Браун. Перша команда клубу ніколи не грала в елітному дивізіоні, й “Атлетико Браун” якраз є чудовим прикладом інституції, значення якої сягає далеко за межі футбольного поля.
Клуби, що існували у Адроґé до 1945 року, з різних причин припинили своє існування, однак бажання мати свого представника у турнірах АФА не зникало. 3 березня 1945-го “Клуб Атлетико Браун” зʼявився, щоб “стати домівкою для спорту в муніципалітеті”. Йшлося, як бачимо, про спорт загалом, не лише про футбол. Окремо засновники клубу згадали про “соціяльну ролю” новоствореної організації та дотримання “найвищих принципів демократії”. Не дивно, що зараз, коли в аргентинський футбол проштовхують ідею клубів як закритих акціонерних товариств, це викликає негайний спротив.
“Атлетико Браун” почав виступи в дивізіоні, що мав назву Primera C. Тут слід здійснити невеличку прогулянку аргентинською футбольною абеткою, щоб трохи краще орієнтуватися в цих назвах. З 1935-го усі три дивізіони мали назву Прімера (звісно, що навіть у третій лізі ти маєш бути першим, бо інакше це вже не Аргентина). Відрізняли їх літери: A, B, C. У 1950-му зʼявилася Primera D. Наступні значущі зміни відбулися 1986-го. Відтоді й до 2019-го літера B була у назвах і другого (Primera B Nacional), і третього (Primera B) дивізіонів (не запитуйте чому, просто сьорбніть мате, це заспокоює). Прімера Б, до речі, була лише однією із двох секцій третього дивізіону. Інші мали такі назви: Torneo del Interior, Torneo Argentino A ( знову ж таки, не запитуйте, “А” дуже гарна літера, з неї починається назва країни), Torneo Federal A.
Primera C та Primera D стали у 1986-му відповідно четвертим та пʼятим дивізіонами. Там теж були свої абеткові відгалуження, аж поки цього року Прімеру Д не замінив Torneo Promocional Amateur.
Повернемося з цих манівців на центральну вулицю Адроґé. Клуб переважно виступав у третьому дивізіоні. Але іноді опускався нижче й після одного з таких вильотів до команди запросили форварда Пабло Віко. Він народився у районі Парке Патрісіос й вболіває, як годиться, за “Уракан”, однак коли Пабло було чотири роки, родина оселилася неподалік від Адроґé. Щоправда, тривалий час особливого контакту із клубом у Віко не було. У футбол він грав у потреро, у турнірах сім-на-сім, в яких можна було трохи заробити на додачу до зарплати батька та самого Пабло, який із чотирнадцяти років змінив кілька робіт.
Перше “побачення” Віко та “Брауна” було більш ніж романтичним. Він забив чотири мʼячі в матчі, що закінчився 5:1. У дебютному сезоні забив 14 мʼячів, у наступному - 28 у 30 матчах й перейшов до “Темперлея”. Усю цю інформацію можна отримати лише з інтервʼю Віко. (Й помітити, що із часом рахунок його першого матчу за клуб, проти “Спортиво Барракас”, перетворився на 6:1, а він відзначився пʼять разів). Його скромна карʼєра гравця навряд чи когось би зацікавила, якби не те, що сталося згодом.
Що саме сталося, ми теж не знаємо. Пабло говорить лише про “життєві обставини” й про те, що це був “дуже сумний період”. Три роки він знімав кімнату в квартирі з іншими постояльниками. “Іноді мені не залишалося гарячої води, щоб помитися”, - згадував Віко.
Чому він там опинився, Пабло не каже, але добре відомо, як і куди він зрештою перебрався. Якийсь час Віко допомагав тренувати дитячу команду “Атлетико Браун”. Й коли клуб побудував нові приміщення, президент Хуан Байро запропонував Пабло там оселитися. Порівняно з попереднім помешканням, це здавалося запрошенням до палацу, тож Віко навіть не вагався. Байро ще й заплатив за тренерські курси, аби у Пабло були усі необхідні документи для роботи. Він продовжував працювати із дітьми й також, оскільки жив у клубі, брав на себе безліч побутових питань. Такий собі домовик. Навіть схожий на нього зовні, зі своїми кошлатими вусами та розкуйовдженою шевелюрою.
У Хуана Байро було одна особливість. Коли він звільняв тренера, президент “Брауна” сам очолював команду на кілька матчів. Віко тоді ставав його асистентом. Згодом тимчасово приймав команду вже сам Пабло, у сезонах 2004/05 та 2005/06. Коли ж така потреба виникла знову й команді загрожував виліт до четвертого дивізіону, Віко поставив умову. Якщо “Браун” врятується, він і далі тренуватиме першу команду. Чотирьох перемог та чотирьох нічиїх у дванадцяти матчах вистачило, щоб виконати завдання. Тож із березня 2009-го Пабло Віко став тренером “Алетико Браун”. Його плани - вивести команду до другого дивізіону - сприймали зі сміхом. “Неможливо”, - був одностайний вердикт, навіть у самому клубі. У червні 2013-го, після перемоги у фіналі плей-оф, уперше в історії клуб з Адроґé піднявся до Primera B Nacional. Перебування там обмежилося одним сезоном й, здавалося, що це буде поодинокий приємний спогад. Але впертий Віко зробив “Браун” чемпіоном другого дивізіону в 2015-му. Титул команда завоювала після голу Хуана Ґарсії на третій хвилині компенсованого часу матчу заключного туру.
Й потім, знову в другому дивізіоні, Віко змусив серйозно говорити про “Браун” як про кандидата на вихід до еліти. Він став знаменитим не лише через кількість часу на чолі команди, а й завдяки результатам, яких ніхто від цього клубу не очікував. Слава, до речі, перетворила його, як жартував сам тренер, “з італійця на француза”. Його родинне прізвище італійського походження має наголос на першому складі, але якийсь журналіст поставив колись acento grafico над літерою “о” й відтоді Пабло був відомий як Вікó. (Те саме трапилося свого часу з іспанським футболістом Яґо Фальке).
Пʼятнадцять років історія Пабло Віко, тренера, що жив у клубі, була ще одним доказом того, що в Аргентині навіть повсякдення просякнуте футболом й найдивовижніші речі стають реальністю. Бо клуб існує для громади, допомагає їй та отримує щось навзамін. У випадку із Віко - 569 матчів, найкращі сезони в історії “Атлетико Браун”. Він побив рекорд Вікторіо Спінетто, який очолював “Велес” чотирнадцять років. Але невдалий старт у цьому чемпіонаті поклав край цій казковій історії. Віко залишив клуб “із болем”, й чи могло бути інакше? Йому 68. Пабло сподівається отримати пропозиції від інших клубів. Чи повинні вони передбачати житло на стадіоні, він не уточнює. Але такого симбіозу, як у Пабло Віко та “Атлетико Браун”, ми, мабуть, вже ніколи більше не побачимо.