Це була та сама una sola jugada, про яку писав Едуардо Ґалеано. Навсупереч приписам, канонам, ба, навіть, сказав би хтось, футбольній ДНК виконавця. Маттіа Лібералі зробив дещо логічне для хлопчиська, котрий отримує мʼяч й бачить перед собою кількох суперників. Він вирішив, що обіграє їх усіх. Але ж Маттіа Лібералі не грав десь на вулиці з друзями. Йшлося про чвертьфінал чемпіонату Європи, йшлося про матч Італія - Англія, в якому італійці вже поступалися в рахунку. Що він собі вигадав? Як йому спало таке на думку?
Лібералі кинув виклик не лише давнім настановам (“дриблінг є ризиком, втрата мʼяча призведе до контратаки”), а й новомодній xG-шній ідеології. Згідно з директивами “аналітиків” він мав би віддати мʼяч ледь не воротареві, щоб “дочекатися ліпшої нагоди”. Однак Маттіа Лібералі зробив те, що має частіше робити кожен 17-річний футболіст. Він вирішив, що обіграє їх усіх. І обіграв.
З точки зору естетики турнір закінчився вже тоді. Не мало значення, хто стане чемпіоном, та навіть хто виграє той чвертьфінал. Перевершити цю мить вольної творчости було неможливо. Шістнадцять команд зібралися на Кіпрі лише заради того, щоб у одному матчі з тридцяти одного Маттіа Лібералі збунтувався і зробив те, що закладене у цю забавку із мʼячем від самого початку. Тобто - він зіграв.
Щоб оцінити рівень нахабства юного ломбардійця, слід зрозуміти контекст. Бо якщо хтось продовжує торочити про “дитячий футбол”, коли йдеться про турніри Ю17 чи вище, це ознака того, що людина ці змагання не дивиться. Безумовно, є чимало нюансів, повʼязаних із фізичним розвитком молодого гравця, його формуванням як особистости. Але у моментах суто футбольних “дитячисть” із цих турнірів вихолостили вже давно. Достатньо згадати континентальні й світові першості за останні 15-20 років. Тактично підготовлені команди з будь-якої частини світу. (Винятком може бути хіба що другий, після Нової Зеландії, представник Океанії, та й то не завжди.). Зануреність у колективні зусилля, що наче й мала б тішити, іноді навіть лякає, бо не дає розгледіти у цьому святковому параді одноманітности виразно індивідуальні риси гравців. Натомість тобі пропонують глянути на добре вгодованих бугаїв, що можуть “зачуквуемечити”, тобто затопати, суперника на шляху до титулу, як це, наприклад, зробила Англії на Євро Ю19 два роки тому. Про “чемпіонів” із Франції взагалі сказати нічого, окрім того, що вони таки дійсно якісь турніри вигравали.
На цьому тлі Лібералі спалахнув яскраво, із щедрістю таланта, в якого вигадки вистачить на цілу команду. Але ж тут штука ще й в тому, що він не якийсь тобі випадковий, ледь не зайвий персонаж у звичній історії про італійських добувачів футбольного золота. Тому що вже кілька років збірні Італії Ю17, Ю19, Ю20 іноді грають саме так. (Й це почалося ще до успіху першої збірної на Євро.). Тактична побудова може бути різною, йдеться про загальний підхід. Торік Євро Ю19 виграли із 4-3-3. А у 2022-му, а потім й на молодіжному чемпіонаті світу, грали як і збірна Ю17 на Кіпрі. За схемою 4-4-2, з ромбом у півзахисті, й, найголовніше, із винахідливим, технічним “фантазистою” під парою форвардів. Слід одразу сказати, що не завжди якість була саме такою. (На минулорічному Євро Ю17 не вийшли з групи.). Проте ідея залишалася незмінною, форма наче чекала, що її наповнять особливим змістом такі виконавці, як Лібералі, Москоні, Камарда, Ді Нунціо, Колетта й інші.
Джанлука Віаллі в своїй книзі Italian Job порівнював молодих італійських та англійських футболістів й писав, що італійці з юного віку здавалися значно дорослішими саме тому, що раніше за однолітків ставилися до футболу як до роботи, й на юнацькі та молодіжні турніри їхали не за красою, а за титулами.
Парадокс, але останнім часом здається, що все змінилося із точністю до навпаки. І гра італійців нагадувала про це з першого туру. Тож дриблінг Лібералі в чвертьфіналі вже не сприймався як виклик “системі”, зухвала витівка невиправного індивідуаліста, що гребує “інтересами команди”. Позаяк у команди змінилися інтереси. Вона пресингувала, наполегливо шукала мʼяч, аби перевіряти на міцність чужий захист й водночас трощити стереотипні уявлення про те, якою “має бути” збірна Італії.
У такій команді щасливими б почувалися Еціо Вендраме, Джанфранко Дзігоні чи Роберто Баджо. Саме тому Лібералі не сумнівався, що треба робити, коли побачив на своєму шляху кількох суперників. Його символічне прізвище добре характеризує всю команду, що шукала відповідь на запитання Dov’é la Vittoria? із завзяттям та надхненням юности, розкутістю та наполегливістю вивільнених, наділених правом на творчість дітлахів. Й навряд чи може бути щось привабливіше за такий дитячий футбол.