SADок грошевий...
Ґішермо Тофоні був настільки огидним, що починав подобатися. Він виявився значно розумнішим за німецького паяца, найнятого Флорентіно Пересом для хворобливих побрехеньок про “суперлігу”. Його аргументи мали яскраву, принадливу обгортку, він удавано щиро іронізував із себе самого. Здавалося, що Тофоні справді сягнув мефістофелівського рівня спокуси, тоді як німець Переса застряг на розпачливому “Ваня, ти хоч плану покури”.
Упродовж всієї розмови Тофоні не забував про лестощі, про реверанси у бік традицій та історії. Адже він, зрештою, теж є аргентинцем, він пишається “землею чемпіонів світу”, а його прагнення допомогти перетворити місцеві клуби на приватну власність (переважно іноземних інвесторів), є нічим іншим, як бажанням зробити їх кращими, сильнішими, здатними знову вигравати континентальні трофеї.
“Уявіть собі, — розлягався соловейком Тофоні. – Ми пропонуємо клубу 400 мільйонів доларів, ми не наполягаємо на тому, щоб ви їх взяли, боронь Боже. Ми поважаємо вболівальників, вони мають вирішити самі, чи потрібні їм ці гроші. І якщо вони відмовляться, то ми запропонуємо мільйони комусь іншому”.
Треба пояснити, що за цим “ми” стоїть цілком конкретна людина, інтереси якої Тофоні представляє в Аргентині. Звати цю людину Фостер Джиллетт. Якщо прізвище здається знайомим шанувальникам “Ліверпуля”, то вони не помиляються. Фостер є синком Джорджа Джиллетта, якого на “Анфілді” й досі згадують і злим, й геть не тихим словом.
У Аргентині Джиллетт-молодший підкотився до “Естудьянтеса”, чий президент, Хуан Себастьян Верон, вважає, що ідея перетворення клубів на SAD (Sociedad Anónima Deportiva), є не такою вже й поганою для аргентинського футболу. Або ж конкретно для його клубу, бо мільйони Фостера дозволять “Естудьянтесу” отримати перевагу над конкурентами. Верон є чи не єдиними президентом клубу, якому все це здається нормальним. Інші відмовляються категорично й не цураються красивих фраз на кшталт: “Ми не продамо душу”.
Про соціяльну ролю футбольних клубів у житті Аргентини вже доводилося згадувати, тому зараз лише побіжно зазначимо, що саме через неї активне просування SAD дійсно розглядають як зазіхання на щось святе, як бажання приватизувати те, що споконвіку належало всім та кожному. Тому дискусії навколо цього питання є запеклими, й Тофоні прийшов пояснити свою позицію, змалювати усі вигоди продажу клубу зі славною історією американцю, татусь якого загнав у борги клуб із не менш славною історією по інший бік Атлантики.
Тофоні не ухилявся від відповідей, постійно підкреслював, як він поважає іншу точку зору, і просив лише скуштувати фостерового наркотика щедрого фінансового внеску, щоб зрозуміти, чи воно тобі подобається. І це навіть почало викликати певну симпатію, аж поки не пролунало цілком логічне запитання: “ А як ви збираєтеся заробляти? Як клуб має повертати Джиллетту інвестовані гроші?”
Ось тут уся принадна вітрина розтанула у повітрі, Тофоні устромив очі в землю й соромʼязливо пробелькотів: “А ми продаватимемо футболістів”. Миттєво зникла уся мефістофельщина. Перед нами був звичайний барига, який хоче допомогти іншому баризі торгувати чи не єдиним аргентинським товаром, що гарантовано матиме попит по всіх усюдах. Бо це дійсно земля чемпіонів світу, вона справді продовжує народжувати таланти із покоління в покоління. Тобто є кого продавати, є на чому наживатися. Кожен проплачений грошима Джиллетта гравець, який би допоміг “Естудьянтесу” виграти місцеві чи міжнародні титули, миттєво опинився б деінде, а виручка за його продаж пішла б на рахунки Фостера. Він би, звісно, реінвестував би їх у клуб. А, може, й ні. Тому що Фостеру Джиллетту насправді начхати на “Естудьянтес”, “Велес”, “Боку” чи “Рівер”. Як начхати йому на Аргентину взагалі. Йому потрібні лише її футбольні ресурси, аби заробляти гроші. Тому й Тофоні плентається як втомлений комівояжер від одних дверей до інших й тільки-но хтось необачно їх відкриє, він починає свою солодку пісню про щедрого інвестора. І не забувайте, ви можете відмовитися, але тоді ми підемо до ваших сусідів, а ви ж не хочете, щоб вони жили краще за вас? До речі, Фостер поліз був до сусідів “Естудьянтеса” в місті Ла-Плата. Але у “Хімнасії” йому досить чітко назвали адресу, за якою він має піти. Й це точно не була адреса офісу “Естудьянтеса”.
Важливо зрозуміти, що виступи проти SAD не повʼязані лише з ностальгією, бажанням будь-що зберегти усталений лад. У аргентинському футболі є достатньо проблем. Але їх не виправити ще більшим перетворенням його на сировинний придаток для європейських клубів. І якби Фостер, або ще хтось, справді хотів би серйозно інвестувати у розвиток аргентинського футболу, то розмови були б зовсім іншими. Зрозуміло, що це утопія, але говорити треба було б не про окремі клуби, а про весь чемпіонат. Бо мати тридцять команд у першому дивізіоні це сором. Як і міняти регламент вже під час турніру. Але очевидно, що через поки що родючу землю аргентинський чемпіонат мав би за грамотної маркетингової роботи неймовірну комерційну привабливість, генерував би для клубів ресурси, що дозволяли б зберігати найкращих вихованців. І Клаудіо Ечеверрі не потрібно було вже у девʼятнадцять їхати до клубу, який і за сотню років не доповзе до статусу “Рівера”, до його величі та значення у світовому футболі. Ось про що мав би говорити Тофоні, якби дійсно переймався долею аргентинського футболу. Однак розраховувати на це не варто. Що він, що пересовий німець лише відпрацьовують свою пайку. Не варто очікувати від них якихось радикальних, справді важливих та корисних ідей.
Затвердити пакт “Естудьянтеса” із Джиллеттом мала генеральна асамблея членів клубу. Верон постійно її відкладає, хоч гроші на деякі гучні трансфери клуб від американця отримав. Натомість 21 березня зʼявилася інформація, що прокурор із заспокійливим прізвищем Маріхуан почав розслідування про можливе відмивання грошей під час трансферів футболістів. Підозрювані? Фостер Джиллетт і Ґішермо Тофоні. Зрозуміло, що розслідування може раптом виявити й чистоту намірів цих двох торгашів та їхню відданість розвитку футболу. Дива зрештою трапляються.
Але поки що від них тхне сіркою. І як би спокусливо Тофоні не крутив хвостом, важко уявити, що вболівальники “Естудьянтеса” проміняли б душу на датки від парочки чортів із сумнівною репутацією. Або принаймні хочеться у це вірити. Адже не лише “Естудьянтес”, а й увесь аргентинський футбол гідні значно більшого.