Who are ya?

Що таке "клуб Премʼєр-Ліги"?

Оскільки це сталося вдруге поспіль, та ще й доволі переконливо, вже наче й не відмахнешся простим закликом почекати та подивитися, що буде далі. Не віджартуєшся, бо якщо це справді стає тенденцією, то які можуть бути жарти? Особливо, якщо цю тенденцією подають під соусом глузувань із якогось раптом “не такого” Чемпіоншипа. Мовляв, команди, що звідти піднімаються, не відповідають захмарним вимогам Премʼєр-Ліги й саме тому бачимо подібні страждання другий сезон поспіль. Такий дискурс, може, й легко було б підхопити, але дещо заважає це зробити беззастережно. Навпаки, новий виліт усіх трьох команд, що піднялися до АПЛ торік, змушує поставити запитання, що може не мати настільки очевидної відповіді, як здаватиметься на перше око.

Отже, напрочуд просте у своїй складності запитання: “Що таке клуб Премʼєр-Ліги?” Бо постав поруч “Манчестер Сіті” та “Брентфорд” ніхто, без турнірної таблиці, не сприйматиме їх як частину одного дивізіону, як рівноцінних учасників змагання за титули та регалії. Можна взяти й інші пари з таблиці цього сезону, можна повернутися у недалеке минуле й поцікавитися, що сталося із тими, хто тоді здавався геть не випадковим гостем, який завітав із візитом ввічливости. Навіть цей простий екскурс зробить озвучене питання ще актуальнішим, акцентує увагу на звʼязках між двома першими дивізіонами англійського футболу, що не вичерпуються суто рядками таблиці.

Чемпіоншип починається десь із сьомого-восьмого місця Премʼєр-Ліги. Це розшарування виникало поступово й ставало дедалі чіткішим із кожним новим власником, здатним купити місце на вершині. Спочатку такий власник зʼявився у “Челсі”, потім у “Ман Сіті”. Від сезону 2009/10 й до кінця минулого ці команди фінішували у першій шістці 13 та 15 разів відповідно. Також 13 разів це робили “Манчестер Юнайтед”, “Арсенал” і “Тоттнем”, 11 — “Ліверпуль”. Цікаво, що серед інших, кому це вдалося, поки що найкращий результат (3) має “Лестер”. Той самий “Лестер”, що вилетів цього сезону й “не відповідає рівню” Премʼєр-Ліги. Як швидко й (без)болісно це сталося із “Лестером”, тоді як МЮ може знайти ще сотню способів самознищення й не опинитися у другому дивізіоні. Натомість “Брентфорд” та “Брайтон” можуть скільки завгодно вдосконалювати свої алгоритми пошуку гравців, бути “прикладом” для інших й це навряд чи вбереже їх у довгостроковій перспективі від того, що відбувається із “Саутгемптоном”, який був “прикладом для інших” ще кілька років тому. Серйозні амбіції у цьому дивізіоні коштують серйозних грошей.

Здавалося б, що тут нового? Чи не було це запорукою успіху від заснування Футбольної Ліги? Так, звичайно, однак змінюються обставини і клуб обраних стає закритішим аніж будь-коли. Засновники Футбольної Ліги у ХІХ столітті розуміли, що для комерційного успіху всієї Ліги їм не потрібна монополія кількох успішних команд. Тому й існували різні методи пропорційного розподілу грошей. Історій фінансових колапсів вистачало й тоді, проте місця на вершині ніколи не здавалися привілеєм одних і тих самих команд. Якщо з 2009-го до 2024-го на перших шести місцях ми бачили тринадцять різних команд, й тільки шість із них зробили це більше трьох разів, то з 1959-го до 1974-го ця цифра — 21. Серед них, звісно, були свої лідери, ті, хто грав стабільніше за інших. “Тоттнем” (10 фінішів у чільній шістці), “Лідс” (10), “Ліверпуль” (10), “Евертон” (9). Але причиною цієї стабільности насамперед була робота чудових тренерів. І не забуваймо відроджений МЮ, який, може, і був на цих позиціях пʼять разів, однак Метт Басбі створив одну з найкращих команд у історії англійського футболу.

Водночас той період був позначений кількома епохальними подіями. Відміна максимальної зарплати, поява телевізійних трансляцій чемпіонату, нехай ще не прямих, але це вже був один із способів для найкращих клубів отримати нових вболівальників, за межами їхнього міста. (Зараз цей фактор взагалі став ще більш визначальним).

Інший важливий момент — у 1983-му гості перестали отримувати відсоток від виручки за квитки. І саме у 1980-х із новою силою спалахнули розмови найбільших клубів про їхню винятковість. Про те, що саме вони цікавлять більше уболівальників, саме вони приваблюють увесь світ до англійського чемпіонату, тож вони мають отримувати значну частину прибутків й не ділитися ними із клубами четвертого дивізіону. Тоді говорили про Big Five (МЮ, “Ліверпуль”, “Тоттнем”, “Арсенал” та “Евертон”). Власне, у 1988-му Ґреґ Дайк, тодішній керівник London Weekend Television та ITV Sport зустрівся з Девідом Діном, бо хотів купити права на матчі “великої пʼятірки” окремо від інших. Щоб цього уникнути, Лізі довелося продати ITV права на чотири сезони на умовах, вигідних для транслятора та пʼяти клубів. Канал міг ставити матчі на 17:00 у неділю (тоді це ще сприймалося як блюзнірство), а клуби забирали собі 75% суми контракту й лише чвертю ділилися з нижчими дивізіонами (до того було 50-50). Звісно, що Big Five сподівалися на такі ж умови й надалі, а коли Дайк сказав їм, що це навряд чи можливо, Девід Дін заявив, що настав час “відокремитися”. Тодішня поведінка Діна, його соратників, як зрештою й їхніх сьогоднішніх послідовників, нагадує вперті спроби й далі руйнувати все навколо, хай би якими очевидними не були зміни, спричинені попередніми руйнуваннями, хай би як не пояснювали, що зникнення чогось малого, зовні непомітного, впливає на цілі системи, на гармонію її елементів. У англійському клубному футболі з його розгалуженою структурою ліг елітний дивізіон був гідною вершиною цієї піраміди, він не існував у вакуумі. Але у відокремлювачів були інші ідеали.

Дін був типовим любителем американського спорту, який охоче тягнув до Європи лише те, що його влаштовувало. Він не збирався давати шанс найгіршим командам наздогнати із часом лідерів, як це відбувається у США. Його цікавило лише одне — комерційний аспект, або ж простіше, як загрібати бабло й ні з ким не ділитися. Премʼєр-Лігу, або, як її охрестив тоді Браян Ґленвілл, Greed is good League, створювали аж ніяк не заради тодішніх двадцяти двох клубів першого дивізіону. Цього в планах ніколи не було. І немає зараз. Хіба що від пʼятірки відколовся “Евертон”, а “Челсі” з “МанСіті” купили собі місце за столом. А так, бенкет триває. Із деяким запізненням Премʼєр-Ліга навіть вирішила ввести хоч якісь фінансові правила, але це вже не вплинуло на розшарування. Щоб продертися до столу, або навіть підібрати крихти з нього, потрібно витрачати божевільні гроші з року в рік. На кілька сезонів хтось може стати “прикладом для інших” (й навіть виграти титул як “Блекберн” та “Лестер”), але всього лише на кілька сезонів. Бо заробляти на такому рівні стабільно “Брентфорди” та “Брайтони” не повинні. Цього ніхто й не передбачав. Тому коли зараз клуби, що піднімаються з другого дивізіону, миттєво повертаються назад, це є ще одним тріюмфом первинної ідеї, створеної для пʼяти команд Ліги.